П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

кепсько. Фінанси узяв на себе Альберт, йому дорікнути нічим. Він спини не розгинає, щоб добути ампули (навіть важко уявити, що він для цього робить, це мусить коштувати недешево, він і справді чуйний товариш). Серце аж тане від зачудування, і ніколи від нього не почуєш ні слова нарікання, ні критики. Він завжди вдає, що все добре (але всередині він, безперечно, стурбований). Неможливо навіть уявити, що з ними двома буде. Але якщо все продовжуватиметься так і далі, їхнє майбутнє райдужним не буде.

Едуард був мертвою ношею, але майбутнє його не лякало. Життя раптово й остаточно розвалилося, і від падіння все зникло, навіть страх. Єдине, що насправді пригнічувало, — то це сум.

Але з недавнього часу стало трохи легше.

Маленька Луїза забавляла його тими своїми масками, вона була такою ж дбайливою, як і Альберт, — маленькою мурашкою, що приносила йому провінційні газети. Його крихкий добробут (хоч він цього і не показував) дуже залежав від газет і від новин, які він звідти черпав. Він відчув, що протягом останніх днів у ньому нарощувалось якесь хвилювання. І чим більше він про це думав, тим частіше йому здавалося, що повертається той стан ейфорії часів його молодості, коли він готував якийсь жарт, малював карикатуру, перевдягався чи провокував. Нині вже не йшлося про якісь вражаючі пустощі його юності, але нутром він відчував, що «щось повертається». Він не допускав у думках назвати це відчуття «радістю». Радість нерішуча, обережна і швидкоплинна. Коли йому вдавалося зібратися з думками, він навіть інколи забував (і це було дуже дивно) сьогоднішнього Едуарда і наче був тим, до війни...

Нарешті він підвівся, дихання вирівнялося, повернулась рівновага. Продезінфікувавши велику голку, він акуратно поклав шприц у маленьку бляшану коробку, закрив її і поклав на полицю. Потім узяв крісло, переставив його, знайшовши потрібне місце, вибрався на нього (не без труднощів — через пошкоджену ногу). Тоді простягнув руку, штовхнув люк, колись пророблений у стелі для того, щоб вибиратися на горище (маленький простір під дахом, де неможливо стояти на повен зріст і де мирно жило багато поколінь павуків і збирався пил від вугілля). Звідти він обережно вийняв свій речовий мішок, де був схований скарб — великоформатний альбом для малювання, який Луїза для нього обміняла, на що — невідомо.

Едуард влаштувався на своїй канапі, загострив олівець так, щоб стружка падала тільки на папір, який він відразу ховав у сумку (секрет мусить бути секретом). Він почав, як завжди, з перегляду ескізів попередніх малюнків. Приємно було дивитися на вже виконану роботу, це його стимулювало. Вже були готові дванадцять проектів, на яких були зображені солдати, кілька жінок, дитина. Але найбільше — солдатів, поранених, тріумфуючих, або тих, що на колінах, чи лежали. А тут ось — з витягнутою рукою, якою він дуже пишався, дуже вдало вона вийшла, якби він тільки міг усміхатися...

Едуард поринув у роботу.

Цього разу це була жінка, вона стояла з оголеними грудьми. Чи доречні тут оголені груди? Ні. Він переробив ескіз. Закрив груди. Знову загострив олівець, бо був потрібен гостріший, а якби ще якісніший папір... Він був змушений малювати на колінах, бо стіл був занизький і треба було б нагинатися. Усі ці незручності були доброю ознакою, бо вони свідчили, що йому хочеться працювати. Він підвів голову, відставив аркуш, щоб подивитись здаля. Початок був вдалий, жінка непогано вийшла, а от драпіровка — найскладніше малювати драпіровку, у ній сконцентровано весь смисл, тканина і погляд — ось у чому секрет. У ці моменти Едуард почувався майже так, як колись.

Якщо він не помилиться, то гроші йому гарантовані. Іще до кінця року. От Альберт здивується...

І він не буде самотнім.

17

— Кажеш, жалюгідна церемонія у Будинку інвалідів?

— У присутності маршала Фоша, все-таки...

На цей раз Анрі обернувся, це його зачепило і розізлило.

— Фош? І що з того?

Він був у кальсонах і зав’язував краватку. Мадлен розсміялася. Смішно так злитися, коли ти в самих кальсонах... Але які ж у нього гарні мускулясті плечі... Він повернувся до дзеркала, щоб дов’язати краватку, через кальсони проглядалися міцні й округлі сідниці. Мадлен занепокоїлась, чи він часом не спізниться. Але тут же подумала, що це не має значення. У неї час є, часу вистачить на обох, так само, як на двох вистачить і терплячості, і впертості (цього добра у неї багато). А ще й він постійно зі своїми коханками...

Він не помітив, як вона підійшла ззаду, тільки відчув там, у кальсонах, її руку — прохолодну, але ніжну, пристрасну, наполегливу, а ще голову, схилену на його плече. Мадлен говорила закоханим, спокусливим голосом:

— Милий, ти перебільшуєш! Це все ж таки маршал Фош...

Анрі зав’язував вузол на краватці, щоб мати час для роздумів. Насправді, все вже обдумано, а оце невчасно. Адже вчора ввечері... А тепер ще й зранку... Скільки можна? Сил у нього достатньо (не в тім річ). Але в деякі моменти, як от зараз, наприклад, коли їй ніби свербить, її треба вдовольняти постійно. Але так він принаймні матиме спокій. В обмін на подружній обов’язок він отримає радощі в іншому місці. Розрахунок непоганий. Звичайно, це важко. Він так і не зміг звикнути до її запаху (а такі речі не обговорюються — це те, що вона би мала зрозуміти сама). Але вона інколи поводилася, як королева зі слугою, який боїться втратити своє місце. Не можна сказати, що це аж так неприємно, і поки що терпимо, але... Він хотів би сам вирішувати, зокрема й те, коли йому з нею бути. Але з Мадлен так не виходило — вона завжди брала ініціативу на себе. Мадлен повторила: «Маршал Фош...», відчуваючи, що Анрі не дуже її хоче, але продовжувала, її рука зігрілася. Вона відчула, як він прокидається, немов товстий, лінивий, але могутній змій... Він ніколи не відмовляв і зараз різко повернувся, підняв