П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Може, в суботу? — запропонувала вона. — На ве­черю?

Вона заговорила бадьорим тоном, ніби смакувала на­перед думку про те, як приємно вони проведуть час ­разом.

— Ну, що ж...

— Чудово, — підвела вона риску. — Скажімо, о сьомій вечора — вам підходить?

— Домовились...

Вона усміхнулася.

— Мій батько буде дуже радий.

З невеличкою світською преамбулою було покінчено, і після короткого замішання вони обоє подумали, що навіть не будучи знайомими, вони обоє вже мали щось, що їх поєднувало, — щось страшне і заборонене — секрет про ексгумацію мертвого солдата та про його таємне перевезення... (Де його потім помістили, той труп? — питав себе Альберт, кусаючи губи.)

— Ми живемо на бульварі Курсель, — сказала Мадлен, одягаючи рукавичку. — На розі вулиці Проні — це дуже легко знайти.

Альберт кивнув головою на знак згоди: о сьомій вечора, добре, вулиця Проні, легко знайти. Субота.

— Ну, що ж, мушу вас покинути, пане Майяр. Я вам дуже вдячна.

Вона подивилася йому прямо в очі. Поважний вигляд їй дуже личив, але додавав трохи віку.

— Батько не знає про ці обставини... розумієте... я б хотіла...

— Звичайно, — поспішив її запевнити Альберт.

Вона вийшла вдоволена.

Він боявся, що вона знову пхатиме йому гроші в долоню. Щоб він мовчав. Ображений цією думкою, він повернувся і піднявся по сходах.

Тільки на верхньому майданчику він згадав, що не взяв ні вугілля, ні ампули морфіну.

Понурений, він спустився знову. Йому не вдавалося привести думки до ладу й уявити, як йому бути із цим запрошенням до родини Едуарда.

У страху перед невідомістю він почав наповнювати відро вугіллям за допомогою совочка і почув м’який звук лімузина, що віддалявся.

Едуард закрив очі і протяжно застогнав від полегшення. Його м’язи повільно розслабилися. Він схопив шприц, який мало не випав з руки, і поклав поруч. Руки ще тремтіли, але стиснуті груди помалу звільнялися від лещат. Після ін’єкції він, спустошений, довго й розслаблено лежав. Сон приходив рідко. Це був момент польоту, гарячковість повільно відступала, як човен, що зникає в морі. Його ніколи не цікавило море, він не мріяв про кораблі. Але ті ампули мусять мати в собі часточку цього щастя. Бо те, що він після них уявляв, морську просторінь, — це важко було пояснити. Може, вони як факели чи як флакони з еліксиром, який втягує вас у цей світ. Шприц і голка для нього були лише хірургічними інструментами, необхідним болем, а от ампули, вони — живі. Він роздивлявся їх на світло в простягнутій руці, — аж дивно, чого тільки там не побачиш. У прозорих капсулах не було начебто нічого особливого, ніяких витворів фантазії. Одначе він черпав звідти багато чого — відпочинок, спокій, розраду. Більшу частину своїх днів він проводив у туманній невідомості, там, де час не мав виміру. Якби він був сам, то коловся би повсякчас, щоб так і ширяти, ковзати на дошці по гладіні моря (завжди чомусь морські картини — вони мусили прийти звідкись, може, від внутрішньоутробних вод?) Але Альберт, як людина дуже прискіплива, залишав йому на день лише чітко визначену дозу, записував усе, а повернувшись увечері, перевіряв графік, кількість, гортав сторінки, як шкільний учитель. Едуард не перечив. Як і з Луїзою про маски. Одне слово, ним опікувалися.

Едуард майже не думав про родину, а от про сестру Мад­лен згадував найчастіше. Він зберіг багато спогадів про неї: її стриманий усміх, смішки під дверима, теплі пальці, що погладжують його голову, їхня здруженість. За неї він переживав. Дізнавшись про його смерть, вона, напевне, страждала, як і всі жінки, що когось втратили. Але час — великий лікар... Траур не буває вічним.

Нічого не порівняти з Едуардовим відображенням у дзеркалі.

Для нього смерть — ось вона, безконечне нагадування про його рани.

Окрім Мадлен, хто ще? Деякі друзі, а хто з них залишився живим? Навіть він, везунчик Едуард, ледве не загинув на цій війні, а що вже казати про інших... Правда, є ще батько, але про нього нема чого згадувати — він зайнятий своїми справами. Як би не вразила його звістка про смерть сина, вона надовго не зупинить його. Він, напевне, сів у машину і сказав Ернесту: «На біржу», бо там треба щось терміново вирішувати, або «У “Жокей”» — бо скоро вибори.

Едуард ніколи нікуди не виходив. Він марнував увесь свій час у квартирі, в тих злиднях. Але ні, злиденність — то не найгірше. Найстрашніше — ця невизначеність, ця обмеженість у всьому і у коштах. Кажуть, що до всього можна звикнути, але ні, це не так! Едуард ніяк не міг звикнути. Коли у нього було трохи енергії, він ставав перед дзеркалом і дивився на себе. Ні, нічого не стихало! Ніколи більше не зможе він стати схожим на людину з цим розпанаханим горлом, без щелепи і язика, з оголеними зубами. Шкіра затягнулася, рани зарубцювалися, але ця діра була жахливою (пересадку шкіри для того напевне й роблять, щоб змусити змиритися, а не для того, щоб зменшити потворність). Із бідністю було так само.

Він народився в розкошах, де ніхто собі ні в чому не відмовляв, бо ніхто не рахував грошей. Він ніколи не смітив грошима, але в його школі, серед його товаришів, були і марнотратники... Та навіть не будучи таким, він бачив світ довкола себе просторим, легким, ситим, з великими кімнатами, з глибокими кріслами, смачними стравами, дорогим одягом. А тепер він ось тут — у холодній кімнаті (бо треба економити вугілля) із зашмольганою підлогою, з брудними вікнами, дешевим вином... У цьому житті все було