Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

дверей своєї квартири. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинились. У квартиру його категорично не впустили. Пикатий, рожевощокий генерал не хотів навіть слухати ніяких пояснень. Через щілину напіввідчинених дверей дід упізнав свій килим у вітальні, старовинної роботи бюро і мармурову фігурку на ньому…

Пантя прикипів очима до вікон на третьому поверсі. Невже там зараз дід? Його вже не цікавила грандіозна панорама нового центру і магістраль, що збігала від оперного театру вниз, у протилежний від Хрещатика бік, де біліли айсбергами урядові офіси. Серце мало не виплигне з грудей. Він рішуче взявся за ручку дверей під’їзду й потягнув їх на себе…

Усе навколо посіріло, заклубочився чи то дим, чи туман. Пантелеймон стояв на брудному тротуарі. В голові макітрилось. Майнула думка: “Щось не дуже гостинно мене прийняли предки. Схоже, що той їхній час просто виплюнув мене, як непотріб… То й грець з ними! Хтось би ображався, а ми не будемо”. Квітучий сад за огоро” жею та вивіска “Кіностудія…” його вже не цікавили.

Нескінченний потік машин дмухнув на Пантю чадом відпрацьованих газів. Знайомий запах міста остаточно повернув його до тями. Назустріч йшла, схилившись під вагою господарської торби, жінка. З торби виглядала коробка прального порошку. Пантя, як мисливський пес, що почув дичину, весь насторожився й підібрався:

— Де дають?

— Он там, — кивнула головою перехожа.

Пантя спрямував свій погляд на протилежний бік вулиці. Біля якогось вантажного автомобіля юрмився чималий натовп. Прального порошку в них дома було ще кілька коробок, але де гарантія, що він потім надійде в продаж? І Пантя, людина черги, енергійно пришвидшив ходу, обганяючи можливих конкурентів. Колючий вітер, що дмухав йому в обличчя, здавалося, розвіяв щонайменші спогади про дивовижні події сьогоднішнього дня.

Андрій Глазовий
ПРОСТО ЗАЙВІ
Оповідання

Відпустки на безлюдному острові ввійшли в моду досить швидко — виявилося, що бажаючих відпочити трохи від обридлої цивілізації хоч греблю гати. До того ж це було недорого і вельми романтично. Агентство брало на себе доставку на обраний острів і назад, воно ж страхувало від нещасних випадків та хвороб на час перебування там клієнта.

…Відпустка на острові наближалася до кінця. За К. вже мала прибути шхуна, коли на плаский майданчик перед його хижою приземлився чужинський космічний корабель.

Саме так — приземлився, без якихось там театральних ефектів. Не було таємничої вібрації, не гнулись віти дерев, і не стогнало море. Дуже буденний з вигляду космічний апарат середніх розмірів сів без особливого шуму, хоча й не без нього, бо зніс верхів’я трьох пальм.

І вийшли з корабля не пурпурові спрути з чотирма парами задумливих очей, і не люди як боги у золотавому серпанку, ба ні — досить звичайні, хіба що аж надто низенькі людці в тьмяно-сірій уніформі. Вони заходились діловито й похапцем витягати з корабля якісь ящики.

Огрядний кок — кухарі, певно, в усіх куточках Всесвіту мають однаковісінький вигляд — вихлюпнув на пісок золотавого кольору помиї. Слідом полетіли кілька жовтих металевих діжок.

Затамувавши подих, К. стежив за гостями з густих чагарників. Нарешті він побачив, як із корабля вийшое плюгавий чоловічок в мундирі, прикрашеному нашивками. К., вирішивши, що перед ним командир, кинувся до нього, широко й ґречно посміхаючись.

У відповідь на його вітання офіцер недбало кивнув.

— Якщо ви потребуєте якоїсь допомоги, буду радий…

— Ні, дякую. Допомога не потребую, — калічачи мову, байдуже відповів чужинець.

— Ви, напевне, монтуєте радіостанцію? Вам пощастило, що ви приземлилися тут, а не де-небудь у центрі Нью-Йорка чи Москви… Ото було б галасу!

— Інструкція… — стенув плечима інопланетянин і гримнув на солдатів чужою мовою.

Солдати заворушилися швидше.

— Ага, — трохи знічено промовив К. — Дозвольте спитати про ваші найближчі плани?

— Взагалі це таємниця…

— Ага… Звісно… Розумію.

— А втім, я все-таки можу повідомити, коли вас істинно цікавить наш план. Ми монтуємо вибух… вибуховий пристрій, так.

— Ага…

К. замовк, крім клятого “ага” він ніяк не міг спромогтися на якесь розумне питання. Подумав трішки:

— Це для фундаменту? Будете щось споруджувати?

— Ні, люб’язно відповів офіцер. — Радше навпаки. Це для бомба нового типу. Ми матимемо намір знищувати ваша планету.

К. аж закляк від такої звістки.

— А… навіщо?

— Експеримент. Корисний, — знічев’я пояснив чужинець. — По-перше, ваш планета заважає проходженню наші кораблі. Траса Метрополія — Шоста колонія. Ми возимо звідтіля прянощі. Пілотам доводиться летіти в обхід — великий гак, є дуже нерентабельно. Економії нема. А економія мусить бути економною. Наша академія робила аналіз. Є проект. Деталі не знаю, але вас переконую, що все зважено аж до дрібниця. Ви справді з ваш планета є зовсім зайві. Співчуваю.

— А як же з нашою цивілізацією? І нас же шість мільярдів…

— Некомпетентна відповідь, є тільки трохи більше п’ять мільярди. Перебільшення не треба. І слід міркувати тверезо — в порівняння з тими позитивними моментами, які спричинить здійснення проекту. І ще: бомба, котру тут встановлюємо, — то принципово нове відкриття. Корисне. Але не можемо випробувати в інші умови, жоден полігон непридатний, надто є потужний заряд. А нам треба нова бомба, уявіть, звідкілясь із космосу з’являтиметься ворог! Не маємо моральне право зустрічати його без бомби.

— Послухайте, генерале! Чи маршал, хто ви там є…

— Ні! ні! Ніякий я не генерал! За ваші мірки я лейтенант. Ніхто не доручав би така проста операція генералу.

— Тоді послухайте, лейтенанте! Вам не здається, що ви повинні були б принаймні спочатку ввійти з нами в контакт?

— А що я зараз роблю! Іще за десять хвилин до самий вибух ми починаємо з орбіти спеціальний трансляція. Гадаю, люди нас будуть розуміти. А може, й ні, не є принципово.

К. повільно починав приходити до тями.

— А якщо вибуху не буде? Якщо хтось стане вам на заваді?

Лейтенант здивовано вирячився на землянина.

— Завада? Що таке “завада”? Хоча про це маємо інструкції — летіти інше місце, будемо робити експеримент там. Ми є проти насильства, за прогрес, наука й, економія. Вибачте. Підготовка закінчується. Я маю особисто керувати монтаж бомба.

Лейтенант віддав честь і подався до корабля. Ніхто й в гадці не мав зупиняти К., коли він пірнув у кущі.

Через кілька хвилин К. уже зайняв позицію на скелі, в руках він стискав рушницю. Два стволи і десяток набоїв — сякий-такий шанс хоч налякати чужинців. Він звів курки. І раптом почув з боку моря наростаючий страхітливий гуркіт та ревіння.

…Штурмовики підійшли до острова на бриючому польоті. Вдарили ракетами й повернули назад. Перш ніж друга група літаків досягла острова, чужинці вже