Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Можливо у цьому замішаний Андрій?

— Людська енергія нам знайома!

— Але ж ми не знаємо, як вона діє на Червоних Драконів.

— Я пошукаю сліди цього вашого Андрія, лише, аби ви по скоріше відчепилися від мене. У мене сьогодні купа справ.

Ватра, що горіла посередині печери, розросталася. Вона заполонила увесь простір. Дівчата злякалися, але, коли язики полум’я почали лоскотати їх, зрозуміли, що воно безпечна. Помаранчева квітка почала розмиватися і перед присутніми постало поле, вкрите сивим туманом та поросле блакитними незабудками.

— Десь я його вже бачила, — промовила Олеся, силкуючись згадати, де саме.

— Це пейзаж з картини, що висить у підвалі бабусі.

— Точно!

Ракурс зору змінився. Присутні стояли ніби на краю урвища. Унизу бушувало море. Пінисті гребні, схожі на збиті крилами чайок вершки, накотувались на берег, аби розбитися об каміння.

— Там щось є! — помітила Олеся.

— Де?

— Там на камнях, коли хвилі відступають, щось чорне плаває на поверхні, а коли хвилі нападають, б’ється о берег.

— Це людина, — зрозумів Франк.

— Це Андрій! — відчула Олеся.

— Море, може досить знущатися?

— Тобі, що не подобаються мої каруселі? — здивувалося море.

— Не подобаються, мені боляче. Ти вкрив усе моє тіло синцями.

— Ну тоді виходить з мого атракціону. Чому роздігся!?

— Я не можу, поки ти не припиниш бити мене жорстокими хвилями.

— Як ти смієш ображати моїх пінистих подруг!? Якби не їхня м’якість тебе б вже давно розмазало по скелях.

— Я дуже вдячний їм, але, якби вони мене не намагалися утрамбувати у каміння, їм би не довелося б пом’якшувати удар.

— У твоїх словах є доля правди…

— Море, зупинись, я не витримую цих мук, — благав Андрій.

— Я б з радістю, але я не можу. Тін зачарував мене, аби вижимати з тебе енергію, мов сік з апельсину.

Франк, зупинив море, котре щойно так безжально катувати Андрія. Хлопець лежав на піщаному дні і дивився у небо.

— Я вже вратив надію, що цей жах колись припиниться…

— Андрію! — кинулась до хлопця Олеся.

— Країна Драконів більше не знущатиметься над тобою, — заспокоїв його Франк.

— Що коїться? — запитав Андрію, коли на його грудях почав зявлятися довгий розріз. Він кровоточив, крізь нього виділилися м’язи та внутрішні органи. Шкіра впала з Андрія. І він, ніби з набридлого комбінезону, виліз з неї.

— Тепер ти вільний, Андрію, — мовив Наймудріший.

— Я вас не розумію?

— Ти житимеш в Анемі, у країні Гармонії, яку сам створив. Але вона більше не повставатиме проти тебе. Тепер ти один із нас. Ти — Дракон.

— Олеся, поки я не помер, я не зрозумів, якою рідною ти мені стала.

— Ми не розлучимось! — вцепилась Олеся у плечі хлопця, ніби хотіла ввібрати його у себе, залишитися з ним назавжди, стати ним.

— Будь ласка, поклади повість, яку я писав, у мою могилу. Будь щаслива, Олеся, ти цього заслуговуєш.

— Зупиніть це! — зарепетував Червоний Тін, коли його тіло почало розсипатися. Живлячись людською енергією Андрія він помирав, відразу коли зупинилось земне серце письменника.

— Ви не смієте мене знищувати! — гримав Тін невідомо на кого.

— Без мене Всесвіт так і залишиться нікчемним!

— Ніколи не досягне висот духовного розвитку!

Тін перетворився у попіл, який вітер розніс землею Драконів, назавжди залишивши болючу згадку про його злодіяння.

Вулиця простягалася знизу від пляжу і аж до громіздкого супермаркету, який обступили яскраво червоні білборди.

— Щасливі ми з вами, голуби, — майже проспівав Микита, кидаючись у птахів шматками хліба, — ми можемо летіти куди і коли захочемо, не те що вони, — зневажливо махнув у бік перехожих.

— Скільки ранків як вже провожу тут? Сто? Триста? Десять? — Микита зліпив з білої м’якоті кружечок і поцілив ним прямо у сіру голівку, котра обурена зафоркала.

— Не злись, братчику, якби ж то доля лише такими камінцями кидалася…! А ти будь сильним!