Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Сьогодні Андрієве серце віддадуть маленькій Наталці… Мені не дозволили його відвідати…

— Андрій!

— Чому ти кричиш? Що сталося!?

— Ось, що я забула!

— Та поясни вже, Терезо!

— Сьогодні вночі мені снився Андрій, він благав про допомогу. Увісні було жах як моторошно та холодно. Він говорив про країну Драконів, що бабусин амулет допоможе врятувати його! — в істириці згадувала Тереза.

— І твоя бабуся, просила нас врятувати Андрія!

— Ми маємо зараз же піти до мене за амулетом!

— У тебе через годину виступ, Терезо.

— Сьогодні у Андрія заберуть серце!

— Куди ж я його поділа, — судорожно перевертала сво. Кімнату Тереза.

— Може ти його десь загубила? Ти коли його в останнє бачила?

— Я не пам’ятаю! — у відчай сказала Тереза, — я його більше місяця в руки не брала, — Тереза різким помахом зіштовхнула зі столу вазу. Олеся нахилилася, аби підняти дві її фарфорові половинки.

— Та ось же він, — зраділа Олеся, витягаючи красивий смарагдовий камінь з-під ліжка.

— Не маю жодного уявлення, як він там опинився, — щиро здивувалася Тереза.

Щось підсвідоме змусил Терезу одягнути амелут на шиїю і міцно взяти подругу за руку. Обриси Терезиної кімнати почали розмиватися. Слайди пейзажів змінювалися з шаленою швидкістю. Подруги відчули, що падають.

— Олеся, не відпускай мою руку! — закрчала крізь хмари Тереза.

— Моя рука вискользує!

— Тримайся міцніше!

— Я не можу!

Тереза опинилася на поляні, укритій зеленю травою, де цвіли білі анемони.

— Олеся! — покликала Тереза подругу. Її голос прокотився горами, що височіли за спиною дівчини та втонув у їхньому камінні, — дивно, я знову відчуваю ногу, і вона зовсім не болить, — помітила Тереза.

— Тереза я тут, — почула дівчина звідкись, — ледве виплуталась, — з полегшенням мовила Олеся, яка вся була була у листі та гілочках.

— З чого виплуталась?

— Я впала на куш шипшини, точніше прямо у нього, — поскаржилась Олеся, — мене почали обмотувати його віти, я відчайдушного намагалася звільнитися з його обіймів. І коли подряпала все тіло, мені нарешті це вдалось.

— Де ми? — спитала Тереза більше у гір, ніж у Олеся.

— Може це і є та країна Драконів?

— Якщо так, то вона прекрасна…

— Терезо, подивись на небо! — захоплено скрикнула Олеся, остовпіло вдивляючись у розсипи зір, котрі, здавалися, були неймовірно близько. Усього на відчтанні менше п’яти кілометрів над головою.

— Це неможливо! — здивувалась Тереза, коли протягнула руку, у безнадійній спробі доторкнутися до зірок, і у її руках опинився маленький прозорий золотавий камінчик.

— Здається мені, ви люди? — оцінюючи мовив хлопець років двадцяти шести, роздивляючись гостей.

— Так… А ви хто?

— Мене звати Франк.

— Ви так схожі на мого дідуся, хоча я його в житті жодного разу не бачила, але на фото він з вами, мов дві краплі води.

— То ти Тереза? — нарешті зрозумів Дракон.

— Так, а це моя подруга Олеся.

— Що ж привело дві Душі у Анему?

— Ми шукаємо нашого друга, його звати Андрій.

— Для мене честь допомогти вам. Але чому ви вирішили, що ваш друг саме тут? Твоя бабуся була єдиною людиною, котрі Анема відкрила свої таємниці.

— То країна Драконів існує!? — не вірячи, мовила Тереза.

— У Всесвіті все так не стабільно, що не можна з певністю стверджувати, що щось існує, а щось ні. Слідуйте за мною, — Франк повів подруг гірською стежкою, яка стрімко підіймалася в гору. Дівчата відчували ту чарівну енергетику, котра жила у цьому місці.

— Наймудріший, у нас гості, — повідомив Франк, запрошуючи дівчат до печери,

— Я відчуваю істот з Душами, — протягнув сивий чоловік.

— Здраствуйте… — привіталась Терза.

— Ти онука Уляни. Що тобі треба тут? — різко запитав чоловік.

— Наймудріший, який ти не гостинний! — присоромив його Франк. Їх друг опинився у нашому світі.

— Це виключено! — категорично відрізав Дракон.

— Наймудрший, що з тобою сьогодні таке? — здивувався Франк.

— Тін сильнішає з кожним днем. Він володіє невідомою нам енергією, вона робить його могутнім.