Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

— Значить, усе-таки було? — директор ухопився за зачіпку з радістю слідчого, що знайшов доказ.

— Куртку він сам порвав, — сказав Вася.

— Як це сам? Узяв і порвав собі куртку?

— Ні. Він падав і зачепився за сучок.

— А чому він упав? — допитувався Савелій Прохорович.

Це було провокаційне питання, але збрехати Вася не міг. Він похнюплено зізнався.

— Я його вдарив.

— Усе ясно. Сьогодні ж нехай прийде твій дід. Скликаємо екстрену педраду.

— Я його не бив. Чесно! — намагався виправдатися Вася, але директор його вже не слухав.

— Єрмолаєв, твої витівки всім набридли. Затіяв, розумієш, бійку, а тепер у кущі? Марш з кабінету, і щоб без діда я тебе не бачив!

Вася вирішив не посвячувати маму у свої неприємності, щоб не захмарювати її перебування на Батьківщині. Досить того, що доведеться тягнути в школу діда. Він почекав, поки мама пішла, і лише тоді ошелешив старого новиною:

— Діду, тебе викликають у школу. Батьки Ливнєва наскаржилися, ніби я його побив, але це брехня.

Вася розповів дідові про бійку двотижневої давнини того дня, коли він познайомився з Августиною та Липочкою.

— Та директор навіть слухати не став. Викликає тебе на педраду, — закінчив Вася.

Несподівано пролунав голос мами.

— Такого беззаконня прощати не можна. Неподобство якесь! Розвели в школі дідівщину. Я сама піду до директора, — заявила вона і, помітивши здивовані погляди діда й онука, додала: — Я мобільник забула. Але на вашому місці я б не стала секретничати. Хлопець, як сирота. Його б'ють і на нього ж зводять наклеп.

Васю надихнув рішучий настрій мами, але насправді все виявилося набагато гіршим, ніж він гадав.

У кабінеті директори зібралися вчителі Васі Єрмолаєва. Вони сиділи навколо столу з похмурим виглядом присяжних, готових до виголошення обвинувального вироку. Мати Максима Ливнєва, одягнена за останньою модою брюнетка з накладними нігтями, закинувши ногу на ногу, сиділа на стільці біля стіни.

Побачивши Тетяну Єрмолаєву-Джоунз, директор задоволено кивнув.

— Це дуже добре, що ви приїхали. Я б сказав, своєчасно.

— Мій син не винен. Ливнєв його весь час зачіпає. Вася тихий хлопчик і зовсім не забіяка, — завзято сказала Тетяна.

— Це мій Максик зразковий хлопчик. Це хто завгодно підтвердить. Він росте в порядній родині і здобуває гарне виховання, не те, що дехто, — пішла в наступ мати Ливнєва.

— Яке ви маєте право… — почала Тетяна, але Савелій Прохорович жестом перервав її:

— Давайте про все по черзі. Адже ви, здається, живете не тут, тому візьму на себе сміливість сказати, не надто добре знаєте свого сина. По-вашому, він просто ягнятко. А послухаймо, якої думки вчителі. Ось класна керівниця вам розповість про його витівки.

Кіра Миколаївна підвелася зі стільця, як скеля, сповнена своєї значущості.

— Лобур він! З двійок не вилазить. Якби тільки байдикував — півлиха. Але він найперший порушник дисципліни. Недавно на літературі придумав дзеркалами підказки передавати. Підбив однокласників, понавішував дзеркал, і що в результаті? Купа битого скла і зірваний урок. Сам не вчиться й інших на хуліганство штовхає.

— Заведеться одна чорна вівця і всю отару поганить, — блиснув народною мудрістю математик.

— А його витівка з мітлою! Він же просто небезпечний для суспільства, — вкинула й своє слово завуч з виховної роботи.

Почувши таке звинувачення, Никанор Іванович став на захист онука:

— Вася, можливо, неуважний і непосидючий, але щоб небезпечний для суспільства, це вже занадто. Він же дитина.

— Мій Максим… — почала була мати Ливнєва, але директор її перебив:

— Про вашого сина ми ще поговоримо. Кіро Миколаївно, у вас є що додати?

— Учень Єрмолаєв притягнув у школу літаючу мітлу, — сказала класна керівниця таким тоном, ніби Вася заклав під фундамент школи водневу бомбу.

Почувши про мітлу, Тетяна не стримала посмішки:

— І що в цьому поганого? Зараз усі діти схиблені на Гаррі Поттері. В Америці такі мітли в кожному магазині продають.

— Не знаю, що продають в Америці, але він цю мітлу сам зробив. Мало того, що літає, ще й запитує: «Ви не проти політати?»

— Дозвольте, але це ж звичайна дитяча витівка, — заперечив дід.