Симона Вілар - Сповідь суперниці

я просторікування цього нормана в сутані. — Скоро тебе турбуватиме горло. А згодом і зуби, якщо спробуєш розгризти такий горішок, як Тауер Вейк.

— Це ваша відповідь? — за хвилину-другу запитав Ансельм.

— Ось наша відповідь! — гукнув я та все-таки вихопив дротик в Утреда, який на мить відволікся, і метнув у абата.

Мабуть, туман став причиною, бо я промахнувся і вістря проштрикнуло не клятого попа, а його мула. І я реготав, дивлячись, як цей тлустий святенник вибирався з-під бідолашної тварини, як, плутаючись у фалдах сутани, дамбою втікав геть. А вояк-герольд навіть обігнав його, певне, побоюючись, що наступний кидок припаде йому.

— Не слід було цього робити, — сухо сказав Утред. — Це тільки розлютить абата.

— Хіба в нас був вибір? — знову огризнувся я. І поглянув туди, де стояла леді Гіта. Вона сполотніла. Запитала тільки:

— Як довго ми зможемо витримати облогу?

— Та скільки завгодно. У нас є вода, пшоно, овес, молоко, є наша худоба. А ваш дід, міледі, будував свій кременевий прихисток на совість.

Чомусь здалося, що мої слова не надто її втішили. Вона пішла. Пізніше я бачив, що вона стояла навколішки, настільки заглиблена в молитву, що й не помітила, коли я підійшов. І я був змушений чекати, поки скінчить молитися. Але моє терпіння не безмежне. Я схопив дівчину за плече.

— Ось що, міледі.

Вона зітхнула й підвелася, наклавши на себе хрест. Не чекаючи, поки я скажу, що хотів, заговорила сама:

— Від початку було помилкою те, що ми покладалися на Тауер Вейк. І хай допоможуть нам Бог і святі догідники, бо тепер у нас немає ради.

Це означало — вона жалкує, що довірилася мені. Віднедавна в глибині душі я й сам усвідомлював, що не правий. Але визнати це мені не дозволяла гордість. Тому я запевнив леді Гіту, що наше становище не настільки безнадійне — вежу чудово укріплено, підкрастися до неї можна тільки насипом, але й насип не допоможе нашим ворогам, бо його перетинає рів, а міст піднято. Довкола — глибоке озеро, й навіть якщо ці нормандські розумники спробують атакувати нас на плотах і човнах, то в Тауер Вейк достатньо каміння, стріл і дротиків, аби послати їх рибам на з’їжу. Головне для нас — протриматися хоча б декілька днів, а там піднімуться сакси з усього графства і допоможуть нам.

— Сумніваюся, — перебила мене дівчина, й так різко, що я сторопів. Вона ж, немовби відчула себе винною, взяла мою долоню своїми маленькими ручками. — Хіба ви не розумієте, Хорсо, що до повсталих долучаються охоче, коли вони перемагають, а не коли в халепі.

— Кепської ж ви думки про своє плем’я, Гіто Вейк, — перебив я її. — Воно довгі роки знемагало від тиранії норманів і тепер…

— Я б не назвала це тиранією, — відмахнулася Гіта. І щойно я набрав у груди повітря для відповіді, швидко заговорила: — Ви що, не помічали, скільки років сакси мирно домовлялися з норманами, вступали в змішані шлюби, народжували спільних дітей, вели спільні справи?

— Про що ти говориш, дівчино?!

Я презирливо посміхнувся.

— Зараз я наче слухаю цього зрадника Едгара Армстронга, який продався норманам. Ви говорите, як він, і це дуже сумно, якщо врахувати, що наш герефа залишив графство, вважаючи за краще просто зникнути, аби не втручатися у вашу справу, дозволивши нормандському попові розтерзати вас.

Вона здригнулася, задихала так, що я подумав: ось-ось розплачеться. Може, слід було втішити її, але я все ще був сердитий. Та й відволікла поява Альріка. Молодий тан прийшов повідомити, що під прикриттям ночі нормани прокралися до мосту й намагаються ножівками перепиляти дошки там, де ланцюги утримують міст.

Мені стало вже не до леді Гіти. Кров знову зануртувала, я відчув себе соколом, який рветься в політ. А потім… Присягаюся старими богами саксів — це була скажена ніч!

Туман заважав нам цілитися у ворожих воїнів, які обліпили міст. Тоді я розпорядився кидати з башти підпалені в’язки галуззя, і в світлі їхнього полум’я наші стріли та дротики почали влучати точніше. Але на зміну полеглим з туману виникали дедалі нові вояки.

Тим часом нормани оточили вежу на плотах, на яких було встановлено захисні мантелети[41] й при світлі вогнів досить влучно вбивали з луків наших захисників. Кляті нормани! Врешті-решт я вирішив відкрити вежу та вчинити вилазку, щоб скинути вояків, які рубали міст. Але пізно зрозумів свою помилку. Щойно ворота Тауер Вейк відчинилися, як нормани кинулися на міст, мов оси на мед. Закипіла справжня запекла сутичка. Брязкіт зброї, прокляття, крики — все змішалося в пекельній какофонії. Ми відбивалися, рубалися, прикриваючись від стріл щитами. Люди падали, мені залило очі чиєюсь кров’ю. Я рубав майже наосліп. А пошкоджений міст уже нахилився, завис на одному ланцюзі й став таким слизьким від крові, що ми з’їжджали по ньому, як по глиняному схилу. Я сам мало не звалився, але мене втримали. І хто? Мій син Олдріх. Він виволік мене, коли я вже чіплявся за край, допоміг підвестися, а наступної миті сам почав осідати, і я ледь устиг підхопити його та внести у вежу, бо в нього влучили відразу дві стріли. Олдріх волав не своїм голосом, як у лихоманці. А тут ще частина норманів проникла за стулку воріт. Вони билися в самій вежі, серед коней і кіз, які, бекаючи, рвалися з прив’язі. Я кричав, щоб зачинили ворота, не зважаючи на наших людей, що залишилися зовні. Головне було — встигнути сховатись у вежі.

Олдріх уже не волав: бідолаха знепритомнів. Я передав його комусь на руки, розвернувся, рубонув сокирою найближчого нормана та кинувся на допомогу ковалю Аббі з Цедріком, які зачиняли стулки воріт. Останній, кого я помітив, — свого кульгавого вояка Гірта, що намагався протиснутися в отвір стулок. Я відштовхнув його назад, і стулки зачинилися. Ми вкинули бруси в пази і змогли перевести подих попри те, що ззовні щосили гупали та ломилися