Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

додати одне-єдине слово у їхній лозунг «За єдиную и неделимую Россию»… Так, за Росію. Тільки тепер — «СОВЕТСКУЮ».

Вчора, коли вечеряв з Валеріаном удома, спостерігав за ним.

У тому, що Клєвєров ідеально підходить для справи, Мальцев уже не сумнівався. Ось тому він і панькатиметься з ним до часу.

Баюрний писав: «У Клєвєрова абсолютне відчуття сильної сторони». Це добре! Він йому покаже сильну сторону. І гроші, гроші обіцяє, звичайно.

Треба буде так і сказати: це те, що радянська влада тобі завинила — відкуп за твоїх рідних. Мусить взяти!

Але найбільша цінність Валеріана у тому, що у Кам’янці він чужак. Особливо за ним плакати ніхто не буде в разі чого. Та й видати його за контру, коли справа буде зроблена, він зуміє. І докази переконливі знайде. Отож тільки-но завершать справу— Валеріан тихо відійде у небуття. А він, Мальцев, за цими ж документами на ім’я Валеріана Клєвєрова спокійно перетне кордон і втече. До Європи… Ні, до Америки чи Канади. А може, й куди подалі. З такими грошима він скрізь прилаштується.

* * *

Приїхавши на обід, Мальцев застав свого квартиранта уже у новому строї за столом. Той якраз завершував писати звіт. Поряд — купка листів, сентиментально перев’язаних стрічечкою — замасковані під епістолярний жанр шифровки Баюрного, котрі Клєвєров опрацьовував добру половину дня.

Марунька поралася на кухні, кинулася було накривати стіл до обіду — перейняв її у дверях, завернув знову до кухні. Простягнув кошика з продуктами: сметана, масло, сир, яйця — усе свіженьке, скуплене солдатиком спеціально для нього, високого московського начальства.

— Ну, як наш гість? — кивнув у бік Клєвєрова.

Марунька знизала плечима.

— Хіба я з ним вступаю у розмови? Прокинувся, вмився, поснідав, взявся до роботи… Оце і голови не підводив від своєї писанини. Тільки кави попросив нещодавно. Нелюдяний якийсь…

— А ти би хотіла, щоб він тебе зачіпав? — підморгнув Марунці Мальцев.

Марунька знову знизала плечима.

— Побійтеся Бога, Іване Миколайовичу, у мене є чоловік. Я — шлюбна жінка.

— Ну, от що, шлюбна жінко… як мені знадобиться, то й ляжеш під нього, — проказав Мальцев єлейним голосом. — Ти тут розкошуєш на моїх харчах, усю родину за мій рахунок утримуєш… — стьобав далі. — Маєш бути вдячна за те, що пригрілася біля мене. Інакше я таких, як ти, куховарок хоч з десяток у Кам’янці знайду… Зрозуміла? У Кам’янці кожна баба ліпити вареники уміє.

Дочікуватися відповіді не став, глипнув у бік Клєвєрова.

— Подавай нам їсти, Маріє Степанівно, бо від роботи коні з копит падають!

А сам пішов до Марка.

— І як воно спалося?

— Дякую, добре. Відпочив. Оце завершую. За хвилин десять усе буде готове, — відказав той.

Мальцев сів напроти Шведа.

— Відклади то, Валеріане, маю до тебе розмову. Важливу розмову. От тільки маю бути упевненим, що тобі цілковито можна довіряти, бо…

Марко підвів здивований погляд. З виразу обличчя Івана було складно вгадати, що він має на увазі.

— Мені можна, — проказав із посмішкою. — Пантелеймон попереджав, аби окрім тебе ні з ким тут і не вітатися, не те що у справи якісь вступати.

— Правильно попереджав… — Мальцев відкинувся на спинку стільця. — Він знав, що говорив, бо якби не я, Баюрний би вже давно гнив у могилі, а не сидів у радянській дипмісії у Варшаві… Одначе, друже Валеріан, розмова такого ґатунку, що то не для кабінету, тому…

— Я уважно слухаю, товаришу Мальцев.

Іван зам’явся. Дістав із портсигара цигарку і вперше за увесь час запалив просто у кімнаті.

— Маріє… чуєш? — гукнув, не озираючись. — Попільницю мені принеси!

Марунька увійшла, невдоволено втягнула носом повітря, та швидкий Марків погляд змусив її не проронити ні слова. Поклала перед Мальцевим важку бронзову попільницю, що від попередніх господарів залишилася.

— А тепер іди собі! — додав Іван. — Двері не забудь за собою зачинити. Іди, в садку погуляй, Маріє!

— А як же обід, Іване Миколайовичу? — все ж перепитала вона.

Мальцев роздратовано глипнув на неї.

— Ти чула, що я тобі сказав? Іди погуляй у садку. Подаси обід, як покличу.

Марко з інтересом спостерігав за нервовим Мальцевим. Яка його муха вкусила? Що за таємничість?

— Отже… — проказав Мальцев. Далі слова знову наче застрягли у нього в горлянці. Дочекався, поки за Марунькою грюкнули двері. — Маю усі підстави сказати, що радянська влада перед тобою дуже завинила… І я хочу виправити ту несправедливість по відношенню до тебе, Валеріане. Я читав усі звіти Баюрного про тебе, — додав за мить. — Особливо про те, як загинули твої рідні у Пітері…

Марко вдавано спохмурнів. Похнюпився, втупився на свої руки, наче на них, як у того, описаного Баюрним, справжнього Валеріана Клєвєрова все ще можна було побачити бруд, що врятував тоді штабс-капітану життя на вулицях вимерлого Петрограда.

— Ти можеш воскресити моїх рідних? Повернути моє колишнє становище? — запитав Швед, зиркнувши з-під лоба на Івана Мальцева. — Я підписався під отакою писулькою, що забуду про усе, що сталося у Петербурзі тієї осені з моєю сім’єю. Обіцяв, що забуду, хто то вчинив. Але ти сам нагадав мені. Я обіцяв забути, але не думай, що мені то більше не болить. Тому, краще, не нагадуй.

Мальцев на якусь мить зам’явся знову. Усе ще межувався, мав сумніви, однак відступати уже не хотів.

— На жаль, повернути тобі рідних до життя я не в силі, — відповів він. — Але щодо становища, щодо ТВОГО КОЛИШНЬОГО становища… Справа цілковито секретна, Валеріане. І ніхто про неї знати не повинен… — проказав поспіхом.

— На місці твоєї домробітниці я би вже прилаштувався і підслуховував за дверима, — похмуро відповів Марко. — Якщо справа така секретна, то навіщо так демонстративно це виявляти?