Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Мальцев скривився — одні шмарклі і сльози. Чи то Пантелеймон так емоційно написав?

…Там, за кордоном, навіть вчорашні приятелі ставали кожен сам за себе, аби тільки вижити. Особливо морально страждали ті, хто свято вірив у свою потрібність імперії, хто викладався на службі царату по повній, а за кордон втрапили без копійки.

Вони сподівалися на підтримку своїх, на допомогу. Але їх насправді там ніхто не чекав. З таких був і він, Валеріан Клєвєров. Герой з героїв.

А після революції став ніким, бо тікав з просмаленого димами і залитого кров’ю Пітера без цінностей і грошей. Мало не голим по морозі.

Той пітерський погром перевернув його свідомість… страшна була осінь.

Та попри все, сподівався врятувати хоч когось… У простому робітничому одязі пробирався заваленими людськими тілами вулицями і тішив себе надією, що до маєтку Клєвєрових нелюди ще не дісталися, не встигли. Однак ті сподівання були даремними. Запізнився.

Кілька днів тому містом та околицями прокотилися погроми. Безжальна різня. Кожен, хто мав власне житло та яке-не-яке майно, потрапляли під підозру ошалілих від крові та безкарності представників нової влади. Що вже казати про заможних дворян…

Проте не треба було носити еполети чи мати знане прізвище: більшовики-пролетарїї документів не запитували; убивали не перебираючи, безжально; навіть простих мешканців міста і звичайну прислугу, що за своїм статусом нічим від них не різнилася.

Варфоломіївська ніч та й годі!

Діставшись маєтку, Клєвєров увійшов у залиті кров’ю, потрощені, перевернуті догори дриґом кімнати. У вітальні мати і батько з перерізаними горлянками уже смерділи…

На кухні Глаша їхня кухарка, задушена власним фартухом, посиніла і розпухла. Її ж за що?

А он покоївка, Настя, що матері прислуговувала. Оголене понівечене тіло дівчини зі страшними коленими ранами лежало, розкинуте на засохлій кривавій калюжі. Мабуть, перед тим гвалтували, а потім зарізали, нелюди…

Баюрний, вочевидь, писав усе зі слів самого Клєвєрова, детально, яскраво, не випускаючи жодних дрібниць, наче то були не звичайні відомості про агента, а якийсь художній роман, — відмітив про себе Іван Мальцев, читаючи далі:

… У деяких кімнатах була зірвана підлога, розбиті каміни, подовбані стіни.

Шукали дорогоцінності. Вочевидь, мати перед смертю, не витримавши тортур, таки розповіла про потаємний сховок, бо велетенський годинник з боєм лежав перекинутим; його подвійне дно, де родина Клєвєрових зберігала цінні папери, асигнації та дорогоцінності, зіяло наскрізною дірою.

Коли вибирався із Пітера, бачив, як Невою пливли мерці. Багато мерців. Від того Нева смерділа і пінилася…

Вулицями ганяли зграї собак, гризли трупи. Поміж собаками нишпорили мародери, обшукували мертві тіла; забирали решту того, що до них не встигли забрати інші.

Його зупинили якісь недолюдки: з виду і не зрозумієш хто — з революційних чи просто злодії. Та хіба між ними вже була різниця?

Добре, що не мився кілька днів, мав брудні руки і нігті, був одягнутий просто, як і вони, інакше втямили б, хто перед ними.

Мусів сказати, що відбився від своїх, шукає, десь вони тут буржуїв тлумили, братва і досі гуляє, та з похмілля заблукав, не знайти. Відпустили.

А далі вибирався з Росії чим і як міг.

На дорогу і облаштування в Парижі витратив ті невеликі кошти, що мав при собі. Зрештою зрозумів, як помилявся на рахунок того, що зможе розпочати тут нове життя, забути петербурзькі криваві видива.

Багато пив, страждав і знову пив. Доводилося працювати фізично, а гроші танули як сніг навесні.

Шукав підтримки у своїх, таких як він — емігрантів. Даремно…

«Задля того, аби не скотитися у прірву знову, Клєвєров робитиме усе, — переконував у своєму донесенні Баюрний. — Головне — ставитися із повагою до нього та його особистої трагедії, створити ілюзію, що він вільний у своїх діях, що має певний простір, де сам вирішує, як бути; підігравати йому…»

Баюрному вдалося переконати Валеріана, що так воно і є, що він самостійний і самодостатній гравець і радянська влада йому довіряє, підтримує цю його ініціативність, а тому вдячно надає певну свободу дій…

А про те, що сталося у 1917-му у Санкт-Петербурзі…

Ось і кілька рядків на смужці паперу:

«Взяти з агента Клевера підписку про нерозголошення подій у Петрограді, що мали місце восени 1917 року, про які він згадує. Переконати, що то було необхідним інструментом у боротьбі за торжество ідеалів революції або ж у тому, що ті кровопролитні погроми були вчинені антиреволюційними елементами…»

Із донесень Баюрного ясно, що у Туреччині та Польщі Пантелеймон грався з Клєвєровим як кіт із мишею. А той навіть не замислювався… Після голодного паризького бідування у Константинополі цілковито поринув у свою «потрібність», служіння старому-новому «отечеству».

«Поставити кожного на місце страхом, голодом та кров’ю! Ефективний, одначе, спосіб!» — подумки гмикнув Іван Мальцев.

Ні… вчорашні офіцери царської армії зовсім не телепні! Зараз вони всього лишень… як там у попів сказано?.. Вівці без пастиря. Після того як їхні командири перейшли на бік совєтів, а основні сили Колчака, Денікіна, Врангеля розбиті, вони були змушені покинути батьківщину, податися у світи, рятуючи своє життя… Хтось зумів прилаштуватися за кордоном, а комусь — як от Клєвєрову — так це і не вдалося… А жити ж хочеться! Жити, а не виживати… Не всі зуміли замаскуватися, аби при новій владі не викликати жодних підозр, не всі були готові, зрештою, служити новій владі.

Гм… не посперечаєшся! Тоді, у сімнадцятому, товариш Ленін дуже чітко вловив їхні настрої і душевне сум’яття, вчасно зрозумів, що усю цю силу можна перетворити з ворогів на союзників, повернути на бік радянської влади, знайти переконливі аргументи щодо їхньої потрібності та незамінності, зіграти на їх довбаному благородстві і розгубленості, дати їм можливість знову робити те, що вони уміють найкраще: розмахувати шаблею. Головне — вказати правильного ворога та