Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

— Так, це поки що лишається загадковим, — визнав Риндін. Справді, нічний відвідувач нічим не нагадував істот земного юрського періоду, навіть сам Сокіл змушений був погодитися з цим.

— А ось іще приємна компанія! — вигукнув Ван Лун, оглядаючись. — Ні, Миколо Петровичу, тут інша фауна!

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара крилатих істот. Великі, розміром з долоню комахи пронизливо дзижчали, обліплюючи шоломи й скафандри мандрівників. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чіпляючись за складки скафандра і намагаючись ужалити товсте скло шоломів; бачив, як згиналися гострі жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькі краплинки каламутної жовтуватої рідини. На щастя, навіть ці гострі жала нездатні були пошкодити скафандри, вкриті поверх гумової тканини ще й густою металічною сіткою.

Відмахуючись від настирливих комах вільною рукою і гвинтівкою, Ван Лун виступив з тіні, яку відкидала скеля, на світло. І відразу комахи зникли, відлетіли від нього. Зацікавлений Ван Лун знову увійшов в тінь скелі — і комахи знову люто накинулися на нього.

— Миколо Петровичу, — крикнув Ван Лун Риндіну, який все ще відмахувався від невгамовних крилатих ворогів, — ідіть сюди, прошу! Вони не люблять світла. Нападають тільки в тіні!

Він продемонстрував Риндіну ще раз, як хижі комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають, відлітаючи з освітленого місця.

— Цікавий приклад світобоязні в комах, — зробив висновок Микола Петрович, стоячи на світлі. — Гаразд, Ван, усе це дуже добре…

— Дозволю собі не погодитися, — заперечив Ван Лун. — Мені не дуже подобається. Не дуже добре — ці комахи.

— Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, — погодився Риндін. — Скоріше, зовсім недобре, ви маєте рацію, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далі? Тут, у проході між скелями, ці люті комахи. Там, між деревами, той павук. А більше проходів угору я не бачу. А, Ван?

— Цілком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тільки дзижчать і нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить міцні. Але між деревами ближче. Вважаю, зніму павука, і підемо там.

І, не відкладаючи діла, Ван Лун підвів автоматичну гвинтівку. Втім, Риндін спинив його.

— Заждіть хвилинку, Ван, — сказав він. — Це поки що дуже рідкісний екземпляр. Якщо вже знімати, як ви сказали, то краще спочатку зніму його я, а вже потім ви, гаразд?

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував величезного павука, який все ще неспокійно перебирав лапами.

— Тепер діло за вами, Ван!

Сухий звук пострілу розірвав повітря. Павук підскочив і впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тільки окремі шматки його кошлатого тіла. Струс повітря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, відкриваючи прохід.

Шлях був вільний. Мандрівники пройшли між деревами і опинилися біля підніжжя скелі, до якої вони простували. Ще кілька хвилин — і обидва мандрівники стояли на її вершині. Звідси відкривалася значно ширша панорама, ніж знизу.

Міжпланетний корабель лежав у вузькому міжгір’ї серед скель. Це міжгір’я, завглибшки метрів п’ятдесят, нагадувало річище висохлої річки; подекуди воно було усіяне крупним камінням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись і протікала річка, то це було дуже давно, бо тепер міжгір’я густо заросло деревами, які підносили свої стрункі глянсуваті стовбури між камінням і скелями. Дивні, незвичайні дерева! Вони були схожі водночас і на пальми, і на гігантську папороть. Деякі з них високо здіймали свої червоні віялоподібні верхівки, інші, навпаки, були скривленими і приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель…

Микола Петрович Риндін засмучено похитав головою:

— Поганувате місце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звідси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навіть його колеса… вони не підуть по тому величезному камінню. А стартувати за допомогою ракетних двигунів прямо з цього вузького міжгір’я також неможливо. І скель, скель як багато! Ні, поганеньке місце ми обрали!

— Зауважу: не пам’ятаю, щоб нам довелося вибирати його, — незворушно озвався Ван Лун.

— Ну це, звичайно, так, проте… Втім, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

— Вважаю, так. Ще встигнемо поміркувати.

— А як ви гадаєте, Ван, товариші бачать нас тут?

Ван Лун посміхнувся:

— Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. — І він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом в глибині міжгір’я.

Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх очей, — тоді, коли на людей в скафандрах в тіні скель нападали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя бачили, як Ван Лун кудись стріляв.

— Ось Ван уже й тішиться, — весело, хоча й з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим. — Бачите, полює!

— Здорово, Вадиме Сергійовичу, — відгукнулася Галя, пильно дивлячись в ілюмінатор. — А раптом — щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обід! І як же мені набридли консерви та морожене м’ясо, так уже хочеться свіженької їжі!..

— Не думаю, — заперечив Сокіл. — Ані олень, ані заєць не підходять для юрського періоду, і ви це добре знаєте, Галю.

— Ну, хай тоді буде молодий ігуанодон. Як ви казали мені колись: “засмажимо філе молодого ігуанодона”?

Сокіл тільки відмахнувся:

— Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча… — замислився він, — хоча… хто знає, може статися, що ігуанодони і їстівні, це питання палеонтологією не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нічого неймовірного… Проте вони вже забралися на гору, дивіться!

Тепер було чітко видно: Риндін і Ван Лун стояли на вершині скелі, яка панувала над міжгір’ям. їх силуети різко вирізнялися на тлі неба. Ван Лун з силою бив по скелі своєю похідною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту річ. Через кілька хвилин Риндін установив на вершині скелі якийсь широкий товстий стрижень. Від нього відходили міцні стальні відтяжки. Ван Лун укріплював їх на вбитих в скелю кілках.

Ось Микола Петрович обернувся до астроплана і помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришів, які залишилися в міжпланетному кораблі. Ван Лун також дивився в їх бік.

— Та бачимо, бачимо! — нетерпляче вигукнула Галя. — Давайте вже мерщій!

Микола Петрович нахилився, Він щось робив із товстим стрижнем, укріпленим вертикально в скелі. І раптом стрижень почав зростати! Здавалося, він витягався вгору, як підзорна труба, одне коліно за одним. Так воно було і в дійсності. Стрижень зростав,