Іван Якович Франко - Борислав смiється

— Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? — спитав її Герман якмога супокiйним голосом,

— Грошей, — вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльної.

— Нащо?

— Для сина, — сказала вона з притиском.

— Для якого сина?

— Для Готлiба.

— Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.

— Волить тебе не бути на свiтi!

— Значиться, вiн живий! Ти знаєш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не йде додому?

— Не скажу.

— Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'їм його.

— Вiн боїться тебе i не хоче бути з тобою.. — А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман.

Рифка на те анi слова.

— Знаєш же що, — сказав рiшуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де вiн, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедiї. Доки не верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе!

— Але ж вiн готов собi що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.

— Не бiйся! Так собi зробить, як у Львовi втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Нi! Раз я подався, — тепер годi.

— Але вiн готов утекти в свiт, готов наробити тобi якого лиха.

— Хе-хе-хе, — сказав насмiшливо Герман, — в свiт без грошей не втече, а впрочiм… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собi нiякої гризоти за те. що, мов, отеє ти розповiла менi за нього. Я знаю, вiн тобi заказав, i я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де вiн жиє i що робить, усе знаю. I щастя його, що я се знаю, а то були б шандарi давно вже всадили його до цюпи i були б шупасом повели його до Львова. Розумiєш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим вiн приїхав зо Львова i у котрого мешкає, що вiн зараз, скоро я приїхав, розповiв менi все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не пiду, бо вiн, впрочiм, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Шандарi пильнують його, не дадуть му нiкуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дiстане, перекажи му се через того злодiякоминарчука, що тобi доносить пошту вiд нього. Я його давно маю на оцi, най i то знає. I на тiм конець!

Герман встав з крiсла. Рифка зразу сидiла, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтiла всiм тiлом, їй дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкiнцi, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохiт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилi i смiх раптом урвався, i Рифка грепнулась з крiсла i почала в страшних судорогах кидати собою по пiдлозi.

— Господи, розв'яжи мене з нею! — проворкотiв Герман i побiг до кухнi, щоб iшли слуги вiдтирати паню. Сам вiн не вертався вже до покою, а, взявши пальто i капелюх, пiшов у мiсто по своїм дiлам. Не пора йому було тепер занiматися домашнiми гризотами, коли його новi, великi плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Вiдня, що прилади для виробу церезину вже готовi i фабрикант жде тiльки вiд нього звiстки, коли й куди їх вислати. Германовi не хотiлося для фабрикацiї церезину будувати нову фабрику, вiн волiв в своїй старiй обширнiй нафтарнi коло Дрогобича вiдступити одну часть на нову фабрикацiю. Треба було оглянути мiсце i забудовання, котрi би вiдповiдали тому плановi, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати i вичищувати, — i Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, i вiн написав ВанГехтовi, щоб якмога швидше прислав машини i сам приїздив. Так само чимало заходу було i з великою «Спiлкою визискування земного воску», з котрою Герман у Вiднi заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спiлка визискування» не дала ще на карб того контракту Германовi анi цента i мала заплатити йому все разом аж по достаченнi всього воску, — та все-таки на карб того контракту «Спiлка» випустила вже множество акцiй i старалася при помочi реклами вишрiбовувати їх курс чимраз вище. Акцiї йшли дуже добре, i тепер, в серединi лiта, «Спiлка» надумалась, що прецiнь треба щось зробити в Бориславi. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичi велику контору, в котрiй би повномочнi «Спiлки» наглядати за контрактами, докопували виплат i старалися о новi зв'язки i о новi джерела доходу для «Спiлки». Звiсна рiч, заложення контори, плата повномочним i рiзним урядникам — усе те обiйшлось недешево i принаймнi три рази дорожче, анiж би могло було обiйтись при розумнiм веденнi дiл. Але що се значило! «Спiлка визискування» прийнялась живо розтрублювати по свiту про се своє дiло, величаючи його — як не знати який подвиг, — i знов акцiї «Спiлки» пiдскочили вгору. Герман пильно крутився коло «Спiлки», пильно придивлявся всiм поступкам повномочних i потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Нi, нi, — говорив вiн сам до себе, — довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собi їх акцiї стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду анi зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку нiякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька i пукла перед зреалiзованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо вiск все-таки у мене останеться. Але, розумiється, коли б вони насамперед менi заплатили, а вiдтак пукли, то се було би лiпше. Та й то треба собi вимовити виразно, щоб виплачували готовими грiшми, а не своїми акцiями!» Герман, значиться, уважав згори «Спiлку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб iменно вiн загадав ошукати предприємство. Його контракт був цiлком чистий i реальний, i вiн вiд самого приїзду з Вiдня сейчас принатужив усi сили свойого капiталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим термiном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателiв i повномочних не лопнуло. Вiн наняв майже три рази бiльше робiтникiв до ям, нiж їх наймав досi, вiдновив роботу в вiсiмдесяти ямах, в котрих досi через кiлька лiт уже не йшла робота задля рiзних недогiдностей грунту, — i справдi, багато з тих вiдновлених ям тепер оправдало всi давнi надiї. Робота йшла пудами i коштувала