Іван Якович Франко - Борислав смiється

далеко менше, нiж iнших лiт, бо голод зiгнав тепер далеко бiльше людей на панщину до Борислава, голод же i пiдганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно i правильно знижував та знижував робiтницьку плату, не дбаючи на крики, сльози i прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германовi наповнювалися великими брилами воску, i Герман тремтiв з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тодi «Спiлка» буде мусила зараз перейняти вiск на себе, йому вiдразу вповнi виплатити всi грошi, а вiдтак, думав Герман, нехай собi й голову зломить! А мiж тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки слуяїницi в його домi вiдтирали Рифку, що кидалася i розбивалася по пiдлозi в страшних судорогах, — Готлiб, в бруднiй вуглярськiй сорзчцi, — весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькiй i бруднiй вуглярськiй пюпi на прихiд коминарчука з грiшми. З тим коминарчуком вiн познакомився по сусiдству i поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вiстi до матерi i вiд неї. Ось вiн увiйшов до хати, i Готлiб поквапно обернувся до нього.

— А що? — спитав вiн.

— Нiчо, — вiдказав коминарчук.

— Як то нiчо? Не дали?

— Не дали, — казали: завтра буде.

— Прокляте завтра! — проворкотiв гнiвно Готлiб. — Менi нинi треба!

— Що ж дiяти? Казали: нема.

З тим коминарчук вийшов. Готлiб, мов бiснуватий, зачав бiгати по хатi, розмахуючи руками i воркотячи сам до себе уриванi слова: «Я ту завтра маю з нею бачитись i мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як смiє не бути? Хiба вже i мати супротив мене, не хоче дати? О, в такiм разi, в такiм разi…» — i вiн затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'єтнiсть, слiпа i бурлива, як цiла його вдача, несподiвано i нагло виросла до надзвичайної силп, i пiд її проводом вiн готов був зробити все, що йому пiдшепнула перша-лiпша хвиля, без розваги i розсудку.

«А може, — думав вiн далi, — може, вiн дiзнався? Може, се його справка… навмисне не дає мамi грошей, щоб вона менi не передала?.. О, се може бути, — я знаю, який вiн захланний на тi грошi!.. Але нi, нi, се не може бути! Вiн думає, що мене нема, вiн якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собi троха! Тодi верну, як менi схочеться, помучся троха!»

Бiдний Готлiб! Вiн i справдi гадав собi, що Герман не знати як мучиться його неприсутнiстю!

Але дарма було Готлiбовi лютитись i грозити — все те не могло наповнити його кишенi грiшми. Думки його поволi чи по неволi мусили вспокоїтися i перейти на другi предмети, а iменно — на предмет його любовi. Вчора доперва вiн дiзнався вiд слуги її батька, котрого прислiдив в недалекiм шинку i з котрим при келишку горiлки зав'язав знакомство, що отець її — дуже велика- риба, один з перших багачiв в Бориславi i в Дрогобичi, що перед двома лiтами заїхав сюди з Вiдня, будує великий i пишний дiм, називається Леон Гаммершляг, удовець, i має тiльки одну доньку — Фаннi. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дiвчина дуже добра, лагiдна i ладна, i отець також дуже добрий панище. Оповiдання тото дуже врадувало Готлiба. «Значиться, вона рiвна менi, може бути моя — мусить бути моя!» — се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав вiн того завтра, щоби побачити її. Зразу вiн думав справити собi одiж, вiдповiдну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснiшiм свiтлi. Але тут нараз прийшла несподiвана перешкода — мати не дала грошей. Приходилось зустрiчати її в поганiм вуглярськiм шматтi, котре Готлiбовi нiколи не було так ненависне, як iменно нинi.

Скоро свiт Готлiб узяв у кишеню трохи хлiба i побiг за мiсто, аж геть по конець Задвiрного передмiстя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фаннi. Залiзницi ще тодi не було. Тут, засiвши край дороги в тiнi густої рябини, вiн встромив очi в запорошений гостинець, що прямою сiрою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко i тонув в невеличкiм лiску на узгiр'ї. Гостинцем волоклися, пiднiмаючи невеличкi тумани пороху, жидiвськi будки, накритi рогожею i напакованi пасажирами, мужицькi драбиннi вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, — але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гнiданiв, в котрiм мала над'їхати Фаннi. Готлiб з упертiстю дикого iндiанина на муках сидiв пiд рябиною, встромивши очi в гостинець. Вже Сонце геть-геть пiднялося i почало немилосердно пекти його косим промiнням в лице i в руки, — вiн не чув сього. Люди їхали i йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, смiялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарiнок на плечах, весь облитий потом i припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напiвголого, закровавленого чоловiка; вiн пильно позирнув на Готлiба, здвигнув плечима, сплюнув i пiшов далi. Готлiб нiчого сього не бачив.

Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна стрiла, вилетiла бричка i живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим бiльше прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав її! Се була вона, Фаннi! Вiн зiрвався на ноги з свого мiсця i скочив на гостинець, щоб спiшити за бричкою до мiста, коли вона з ним порiвняється. Коли побачив виразно Фаннi в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в грудi. Але й Фаннi, побачившiї його, мабуть, пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу i такого набавив її страху. Безумно вiдважна, слiпа гарячiсть часом — а може, й завсiди, — подобається женщинам, наводить їх на думку о слiпiм, безграничнiм прив'язаннi i посвяченнi. I коли вперед Фаннi не могла вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що вiн ждав на неї аж за мiстом, на спецi i в поросi, побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши її, як чемно i тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собi: «А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?» Вона iменно ужила в думцi назви «пiвголовок», бо який же розум для якого-небудь обiдраного вуглярчука — залюбитися в одиначцi-доньцi такого багача, кидатися i