Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

— про Фермопільську битву, про Фемістокла й Арістіда.

Сашко Пильников розробляв діаграму творчості М. Ю. Лермонтова в період з 1837 до 1840 року і писав про байронівський напрям у його творчості. Тихіков і Старолипський малювали географічні, економічні та політичні карти РРФСР.

Усі були зайняті.

Підготовка тривала цілий тиждень.

♦

Новий рік, за незміцнілою ще традицією, зустрічали врочисто всією школою.

У великій спальні вдень винесли ліжка, поставили столи й лави. Увечері об одинадцятій з половиною годині всі відділення під керівництвом класних наглядачів піднялися нагору в спальню.

На столах, покритих білими скатертинами, вже стояли страви: яблучна шарлотка, бутерброди з ковбасою і журавлиновий морс, яким винахідливий Вікмиксор замінив новорічне шампанське.

Відділення розмістилися за чотирма столами. Чергові розлили по кухлях «шампанське-морс» і сіли самі. Скромна учта видавалася зголоднілим шкідцям справжнім бенкетом.

Вікмиксор у своїй промові відзначив успіхи за рік і побажав, щоб до наступного року школа змогла випустити після виправлення першу групу вихованців.

Звичайно до ораторських здібностей Вікмиксора шкідці ставилися сухо, тепер усі розчулились і довго кричали «ура».

Потім виступили з тостами-відповідями вихованці. Від уліганів промовляли Японець і Янкель.

Коли перше збудження вщухло, виступив новий халдей, політграмник Кондуктор. Справжнє ім'я його було Сергій Семенович Васін. Кондуктором його прозвали за костюм — кожух кольору хакі, які носили в той час кондуктори міських залізниць.

Кондуктор підвівся, відкашлявся і сказав:

— Товариші, я тут у школі працюю недавно, я погано знаю її. Але все-таки я вже відчув головне. Я зрозумів, що школа виправила, перевела на інші рейки багатьох індивідуумів. Моє побажання, щоб у наступному році школа Достоєвського змогла організувати у себе осередок комсомолу з вихованців, які вже виправилися, знайшли шлях.

Цей спіч, виголошений нашвидкуруч і нескладно, зустріли буквально громом оплесків і ревінням «ура».

О першій годині ночі бенкет закрився. Вмить прибрали столи, розставили ліжка, і шкідці почали вкладатися спати. Японець запросив на своє ліжко Янкеля, Пантелєєва і Пильникова.

— Мені треба з вами поговорити, — сказав він.

— Говори.

— Завтра облік, — почав Японець. — Ми повинні випустити обліковий номер якогось видання.

У четвертому відділенні в той час виходило чотири друкованих органи: журнали «Вперед», «Вісник техніки», «Дзеркало» і газета «Будні».

— Згодні, хлопці, що екстрений помер потрібен?

— Згодні, — відповів Янкель. — Я пропоную випустити одноденку спільно.

— Ідея! — вигукнув Пантелєєв.

— Нікому кривди не буде, — підтвердив Сашко Пильников, співредактор «Буднів».

Вирішили випустити газету «Шкід». Відповідальним редактором призначили Янкеля, секретарські і репортерські обов'язки взяв на себе Пантелєєв.

♦

Уранці занять у класах не було. Вся школа під керівництвом Костолмеда й Кондуктора працювала, оздоблюючи будинок до свята. З їдальні і спалень переносили в Білий зал лави, прикрашали зеленню портики сцени; зеленню обвили також портрети вождів революції, розвішані по стінах, величезний портрет Достоєвського і герб школи — жовтий соняшник з ініціалами «ШД» в центрі. Вздовж стін розставили класні дошки, обклеєні діаграмами та плакатами, зошити й інші експонати обліку.

О дванадцятій годині продзвонив дзвоник на обід. Обідали похапцем, без ніякого бешкетування і звичайних скандалів. Коли закінчили обід, до їдальні ввійшов Вікмиксор і скомандував: «Встати!»

Хлопці підвелися. В їдальню квапливо ввійшла літня невисока жінка, закутана в сіру пухову шаль.

— Ліліна, — пробіг по лавах шепіт.

— Здрастуйте, хлопці! — привіталася завідуюча губвно. — Сідайте. Хліб та сіль.

— Спасибі! — відповів хор голосів.

Хлопці посідали. Ліліна походила по їдальні, потім сіла до столу першого відділення й почала розмову з малюками.

— Скільки тобі років? — спитала вона у Якутки.

— Десять, — відповів той.

— За що попав у школу?

— Крав, — сказав Якушка й почервонів.

Ліліна хвилину подумала.

— А тепер що ти робиш у школі?

— Вчуся, — відповів Якушка, ще більше червоніючи.

Ліліна всміхнулась і поплескала його, як дівчинку, по щоці.

— А ти за що? — звернулася вона до Кондрушкіиа, тринадцятирічного дегенерата з квадратним лобом і одвислою нижньою щелепою.

— Хату підпалив, — похмуро відповів той.

— Нащо ж ти її підпалив?

Кондрушкін, який мав прізвисько Квадрат, тупо подивився в обличчя Ліліній і відповів:

— Так. Захотілось — і підпалив.

Підійшов Вікмиксор.

— Цей у нас тільки два місяці, — сказав він. — Ще зовсім не обтесаний. Але нічого, обробимо. Це теж палій, — показав він на іншого першокласника — Калину. — Цей уже більше року в нас. За підпал в інтернаті перевели.

— Нащо ти зробив це? — спитала Ліліна.

Калина почервонів.

— Дурний був, — відповів він, похнюпившись.

Поговоривши трохи, Ліліна разом із Вікмиксором вийшла з їдальні. Незабаром до стола четвертого відділення підсів Горобець, що був на той час кухонним старостою.

Він був червоний як буряк, і видно було, що йому не терпиться щось розповісти.

— Здорово! — промовив він нарешті. — Мало не влип.

— Що таке? — спитав Японець.

— Та Ліліна… Не встиг черговий двері відчинити — влітає на кухню:

— Староста?

— Староста, — кажу.

— Скільки сьогодні одержано на день хліба? — А я, признатися, точно й не пам'ятаю, хоч у зошиті й записано.

— Два пуди вісім фунтів з половиною, кажу — навмання, звісно.

Вона далі:

— А м'яса скільки?

— Пуд десять, — кажу.

— Цукру?

— Фунт три чверті.

— Молодець, — каже і пішла.

Всі розреготалися.

— Спритно! — вигукнув Янкель. — Ну й Горобчик!

Після обіду вихователі скомандували класам вишикуватись і відділеннями провели їх до Білого залу. Там уже було чоловік десять гостей.

Від губвно, крім Ліліної, були присутні ще два чоловіки — від комісії у справах неповнолітніх і від соцвиху. Крім того, були представники від шефів — Петропорту, від Інституту професора Грибоєдова і кілька студентів з Інституту Лесгафта.

Шкідці, додержуючи порядку, розсілися по місцях. Попереду сіли малюки; четверте відділення було останнє. Янкель і Пантелєєв принесли з класу папір та чорнило і сіли за окремим столом редакції.

На сцену вийшов Вікмиксор.

— Товариші! — сказав він. — Зараз у нас відбудеться облік, облік наших знань, облік проробленої роботи. Давайте покажемо присутнім тут дорогим гостям, що ми не марно провели час, що ми щось зробили… Почнемо облік.

Слова Вікмиксора зустріли оплесками з усіх лав.

— Першою буде німецька мова, — оголосив Вікмиксор, який уже спустився зі сцени і сів у першому ряду, по сусідству з гостями.

На сцену піднялася Еланлюм.

— Зараз ми продемонструємо наші маленькі успіхи в розмовній німецькій мові, потім покажемо сценку з «Вільгельма Телля». Хлопці, — звернулася вона до четвертого відділення, — підійдіть сюди.

Японець, Циган, Кобчик, Купець і Горобець один за одним пройшли на сцену і стали обличчям до залу.

Еланлюм обвела поглядом навколо і, не знайшовши, мабуть, нічого більш підхожого, тицьнула себе пальцем в ніс і спитала у Купця:

— Вас іст дас?

Купець усміхнувся,