Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

й нерішуче, боязько усміхається. Рівна сіра блідість робить її очі великими й темними. Вони дивляться вже, не по-дитячому, не зпід-лоба, а отверто, широко, з хвилюванням і зляканим чеканням.

— Що? — з легким непорозумінням каже вона.

— Ви не знаєте що? Ні? Вам треба казати, поясняти? Га?

Десь усередині себе я сам дивуюсь, як владно, впевнено говорю тепер з нею. Через що?

Шапочка теж, мабуть, дивується, але кориться цій владі, не віднімає рук і дивиться, підвівши до мене очі, таксамо широко, несміло, прохаюче. Її руки холодні, безвільні, вгинаються від моїх потисків. Я кладу їх собі на плечі й низько нахиляю лице до Шапочки.

— Пояснити? Га? — з погрозою, пошепки кажу я.

Шапочка мовчить, її очі близько-близько від моїх. Я бачу зеленкувато-сіру веселку з крапками, трикутничками, вохку баньку; бачу під нижньою повікою зворушливі, синяві, злегка випнуті вилиці, де-трохи ластовиння, — все таке знайоме, рідне, хвилююче.

— Моя Шапочко!

І ці слова вириваються в мене з такими нотками ніжности й болю, що я сам здригуюсь од них. В її очах миготить здивовання, — вона ж не знає, що це її ім'я, найближче мені, найдорожче.

— Яка Шапочка? — ледве чутно питає вона, а її очі вже розуміють, і потуплюються, бо вже щось бачать на моїм лиці. Тоді я, ввесь холодіючи, обвиваю руками її спину й тихо пригортаю її до себе. На мить скидуються на мене повні страху очі, й я почуваю під своїми губами її шорсткі, дуже гарячі й м'ягкоуступливі губи. Від сеї шорсткости в мою голову кидається кров з гудінням і дзвоном, її зуби торкаються моїх.

Я відриваюся від неї й, почуваючи, як мною хитає, йду до канапи. На грудях я ще чую слід од її рук, що безживно зсуваються з моїх плечей, а на губах гарячу шкоринку губ.

Шапочка стоїть на тому самому місці зо спущеними руками, як засуджена, з гладенько, сумирно зачесаним волоссям, непорушна, застигла. Потім помалу всім тілом вона повертається в мій бік і рівно, ледве посуваючися, простує до мене. Очі в неї спущені додолу, немов у дівчинки, що йде до батька, який зараз має лаяти її. Вона зупиняється проти мене і, злегка похиливши голову, підводить очі. Милий, знайомий, дитячий погляд! Дивиться і жде чогось. Мене невтримно тягне схопити її, зімняти всю в малесеньку грудочку і пригорнути, як дитину, до грудей.

Раптом вона стає навколішки переді мною, бере мою руку й, обнявши її обома своїми руками, притуляє до своїх грудей, майже біля горла. Сама мовчки крутить головою, коли я хочу підвести її, й уважно вдивляється в мене. Її лице за світлом; тільки очі, підняті догори, поблискують у тіні відбитим світлом лямпи.

— Розкажіть! — коротко, відривчасто й ледве чутно каже вона. Вона знає, де я був.

Не хвилюючись, майже спокійно розповідаю. В деяких місцях оповідання її руки потискують мою, й од цього я забуваю, про що кажу, й почуваю тільки її руки на своїй та її грудях, що рівно здіймаються; з'являється зараз же почування гарячої шкоринки, й я пам'ятаю тільки те, що переді мною стоїть на колінах Шапочка, близька до мене, рідна. Вона вже входить у моє життя, вже поділяє його.

І коли я оповідаю далі, нема в мене ні гніву, ні роздратовання на Клавдію Петрівну. Мені сумно за неї, жаль до болю, й хочеться зробити все, щоб їй було краще. Ці напухлі перісті шпалєри, тепле, вохке повітря крихітних кімнаток, наївні бідні плахти, листівні картки на стінах! І вона, самотня, з двома дітьми, безпорадна, непристосована до життя, на шиї в сестри, такої ж десь чудачки, як і сама Клавдія, без надій і перспектив у будучність! Що тут дивного, що вона, може, проти своєї волі, хотіла втримати мене цею дитиною?

Шапочка дужче притискує мою руку до грудей, немов показуючи, що нікому не віддасть мене. І зараз же, спустивши очі додолу, тихо каже:

— А… з ним як?

— Так, як я сказав. Звичайно, матеріяльно допомагатиму. Але не через те, що почуваю себе зобов'язаним. Коли б я в цьому вважав себе зобов'язаним, тоді й усе инше инакше було б. Просто з особистого чуття, співчуття до неї. Це найвірніще рішення питання.

Шапочка мовчить і дивиться мені на коліна. Я чую, що вона ще про щось хоче спитати.

— І ви… І невже ви зможете?

— Що саме?

— Віддати їй зовсім…

— А що ж я маю робити? Власне, я міг би ще запропонувати їй оддати його мені.

Я раптом помічаю, що ми обоє ввесь час уникаємо слова «дитина», «син». Це мене неприємно хвилює.

— Але ж я знаю, вона сина ні за що не віддасть. Одняти я не можу, я не законний батько, віднімуть і ще засудять за крадіж чужої дитини. Що ж іще? Жити з нею, як із жінкою?

Я усміхаюсь. Усміхаюсь так, як усміхнувся б, коли б мені запропонували стяти мою голову й жити далі в такому стані.

— Та ще тепер… — кажу я, нахиляючись до її голови.

Шапочка довгим, міцним потиском стискає мені руку і пригортається до неї щокою.

Я підводжу її й хочу притягти до себе, але Шапочка напів заплющує очі і крутить головою.

— Ні! — неголосно каже вона, і встає. — Не треба.

— Через що?

— Через те…

Я, не випускаючи її рук, дивлюсь угору на ледве схилене до мене серйозне, притихле й немов злякане лице, й нове, трівожне хвилювання закрадається, в мене.

— Шапочко, а коли… почнемо наше життя? Коли? Га?

Шапочка, ніби сподіваючися цього питання, тихо, рівно каже:

— Коли ви влаштуєте й перевірите з… тою.

— Що ж улаштовувати й перевіряти? Все перевірене.

— Ну, остаточно й зовсім.

— Добре! Значить, це питання кількох днів. Тоді почнемо? Так?

— Так! — дуже серйозно й ледве чутно відповідає Шапочка й помалу визволяє мою руку. — А тепер я піду додому. Ви не проводжайте мене! Я хочу побути сама. Добре?

Я проводжаю її тільки до вихідних дверей. Вона майже не відповідає на мій довгий потиск, тихо та привітно усміхається і сходить униз.

Я довго стою й дивлюсь, як спускається все нижче та нижче біла, дорога, тепер близька-близька Шапочка.

— — — —

Просто з суду я йду до Клавдії Петрівни.

Дерева в матово-срібному пухові инею. Днина імлиста, але соняшна, через те на небі, на місці сонця, стоїть величезне жовте коло. Мороз не мороз, а холод пронизуватий, уїдливий, вохкий. Я мерзну в шубі, але мені до-вподоби ця погода. От потягає димком багаття, десь