Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

переступлю за її поріг, трапиться щось таке, чого я повинен уникати всіма силами.

І тут же мене щось зразу підводить із канапки.

— Покажіть! — брутально, тоном наказу кажу я.

Клавдія Петрівна кидається в сусідню кімнату, обережно, беззгучно відчиняє двері й озирається на мене. Ми маємо вигляд злодіїв, що прокрадаються в чуже помешкання. Крізь напіврозчинені двері мені видко краєчок дитячого ліжка.

Рожевий, ніжний сутінок, тиша, злодійкуваті кроки, побожні рухи Клавдії Петрівни, загадкова непорушність білої закутаної, колиски.

Я мимохіть теж ступаю навшпиньках. І те, що я так іду, та ще, може, щось у моїй постаті, чи в лиці, надає тепер рухам Клавдії Петрівни більш певности, строгости. Вона робить мені знак підійти ближче і злегка підіймає покривало над ліжечком.

Підходжу й зазираю. Серед чогось білого невеличка, рожева, в долоню завбільшки пляма. На плямі невиразно вирисовується ротик і ніздрі. Пляма лежить зовсім непорушно, тихо. Я довго дивлюсь на неї, й, дивна річ, моя напруженість і підняття падають помітно. Нічого таємного, особливого, хвилюючого, — звичайне личко звичайної дитини. Я відходжу й сідаю на стілець біля стіни. Клавдія Петрівна спускає покривало й теж сідає.

Тепер я бачу, що рожеве світло йде від лямпи, обмотаної прозорим, рожевим папером. Але воно не в силі прикрасити бідности хатинки. Тут шпалери, навпаки, рожеві з синіми квітками. Подекуди папір одстав од стіни, роблячи міхурі, як на тілі від попечення. В кутку підозрілі, темні плями, — вохкість, мабуть. Занадто тепле, вохке, густе повітря. Ввесь час настирливо пахне білизною, милом і ще чимсь солодкавим, неприємним.

Я встаю, — мені більш нема чого тут робити. Клавдія Петрівна теж підводиться, наводить на мене скла пенсне й несміло питає:

— Ідете?

— Так, треба! От, Клавдіє Петрівно, тут поки-що на перші видатки… Треба б иншу кватиру і взагалі…

Я кладу куверту з грішми на стіл і виходжу в першу кімнату. Ступаю вже не навшпиньках. Клавдія Петрівна простує за мною й таксамо обережно та беззгучно зачиняє двері. Зупинившись біля порогу, вона притуляє голову до одвірка й починає зтиха плакати.

— Ну, от, це вже зайве! — з досадою кажу я. Бувайте здорові, Клавдіє Петрівно, я не маю часу!..

Вона не бачить моєї простягнутої руки і плаче ще дужче.

— Та в чому річ? Через що сльози? Плакати треба було раніще. Ну, до побачення, мені треба…

Плач переходить уже в тихі ридання. По кожній моїй репліці він побільшується. Клавдія Петрівна виймає звідкись зза коміра хустку і притуляє її до лиця, ввесь час здригуючи плечима й головою.

— Це незрозуміле й нудно, Клавдіє Петрівно! В чому річ, скажіть, принаймні!

Новий вибух ридань і тільки один згук: «О-о!.»

— Ну, я йду!

Повертаюсь і рішуче простую до дверей.

— Почекай! — мокро, схлипуючим шопотом говорить Клавдія Петрівна й похапцем, обома руками, як діти, витирає хусткою лице.

— Тільки, будь ласка, без сліз і загадкового мовчання на мої слова! Коли ви хочете щось сказати, то на це є людська мова. Я вас слухаю.

Клавдія Петрівна довго й помалу крутить головою, не кажучи ні слова. Потім гугнявим од сліз голосом каже:

— Як це жорстоко! За віщо?

— Що «жорстоко»?

Вона крутить знову головою. Мене цей рух, невідомо через що, страшенно дратує.

— Та що ж «жорстоко»? Кажіть же, нарешті!

— Хиба… хиба, необхідно почувати таку ворожість, ненависть, огиду? Ну, хай до мене. А до його ж за віщо?

— Огида? Ненависть? Звідки ви це взяли? Ніякої ненависти нема, на віщо вигадувать, не розумію!

— О, я вигадую! Я вигадую! — гірко усміхається вона.

— Клавдіє Петрівно! Ви писали, що нічого не хочете від мене, нічого не вимагаєте. На віщо ж ці претенсії?

Клавдія робить здивоване лице.

— Претенсії?… Я претенсії?… Які? Коли?… Я — претенсії? Випадкова полюбовниця, хвилева примха, викинена, як ганчірка! Я — претенсії?!

— А через що ж сльози?

— О, не через що! Так! Од радости, від щастя! Чого ж мені? Мені дали грошей, прийшли подивитись. Чого ж більше?

— А ви ж чого сподівалися? — раптом почуваючи вибух жагучої люті, роблю я до неї кілька кроків. — Чого? Що я завию від захоплення, що ви обдурили мене? Та-ак?!

— Я обдурила?! — з жахом, театрально, як мені здається, відкидається вона до стіни.

— Так, ви обдурили мене, тепер я це бачу ясно! Ясно, чортяка бери! Яке ти мала право родити дитину, коли ти знала, що я не хочу мати з тобою дітей? Яке?… Втіх хотіла?… Так і відповідай же за них!

— Я несвідомо, я…

— Мені все-одно! Хто тебе знає! Ти взяла на себе… Ти повинна була все зробити… Все!..

— Навіть умерти?

— А, дай спокій! Дев'ядесять відсотків жінок роблять це й не вмірають, а ти неодмінно померла б. Ти не хотіла робити, ти обдурювала й себе, й мене! Ти сподівалася прив'язати мене до себе цею дитиною. Так, так! Але, вибач, це тобі не вдасться! І от у чому твої претенсії! Розумієш? От через що ти плачеш! Через те, що я не впав у твої обійми й не признав, що тепер уже нікуди й ніколи не піду від тебе. Ні, ти помилилася! Дитина ця тільки твоя, я не винен за її існування. Я не хотів її. Мене обдурено, обікрадено, знасилувано в ній, і я не хочу, чуєш ти, не хочу признавати цього насильства! І то вже слабовольність, що я дав тобі грошей. Навіть цього…

— А-а!!! — несамовито скрикує Клавдія й, шаснувши чорним подолом сукні, вихром повертається до дверей, шарпає їх до себе, вривається у спальню й миттю вилітає звідти з кувертою в руці. Ставши на порозі й невдало розмахнувшись, вона з усеї сили кидає нею в мене. Куверта б'є мене в груди й падає під ноги. Я повертаюсь, виходжу в коридорчик, здіймаю з кілка шубу та шапку й виходжу з ними на сходи. За собою я чую галас, ридання, топотіння ніг у кухні і ще ледве чутний, жалібний і ніжний згук, од якого мені трівожно б'ється серце.

Я одягаюсь на сходах і сходжу вниз. Калоші я забув.

— — — —

В кабінеті прибрано. Лямпа горить. У фотелі сидить Шапочка, без шуби, в темній сукні, гладенько зачесана, так, що навіть волосся не в'ється круг лиця. Коли я входжу, знаючи вже від Миколи, що прийшла Шапочка, вона помалу підводиться назустріч і пильно зпід-лоба дивиться на мене. Я твердо підходжу до неї, беру одну її руку, потім другу, міцно стискаю їх і кажу:

— Ну!

Шапочка не розуміє, чого я хочу від неї,