Харпер Лі - Убити пересмішника

для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто — раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.

Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.

Мейєла мовчала.

— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.

— На ганку.

— На якому?

— У нас тільки один ганок, парадний.

— Що ви робили на ганку?

— Нічого.

Втрутився суддя Тейлор:

— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.

Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:

— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?

Мейєла промимрила собі щось у долоні.

— Що таке? — запитав суддя.

— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно кивнула головою.

— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...

Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.

Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.

— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.

— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.

Джем скоса подивився вниз, на свідка.

— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.

Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:

— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...

— Хто це «він»?

Мейєла вказала на Тома Робінсона.

— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.

— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.

— Що було далі?

— Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...

Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:

— Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.

— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?

— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.

— А що було далі?

— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.

Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.

— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.

— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.

— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?

Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:

— Він що хотів, те й зробив.

Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.

— У мене поки що все,— сказав він привітно,— але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.

— Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,— манірно зауважив суддя Тейлор,— принаймні під час судового засідання.

Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв’язати якусь проблему.

— Міс Мейєла,— сказав він усміхаючись,— поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?

— Я вже казала, дев’ятнадцять, я он судді казала.— Вона кивнула головою на суддю Тейлора.

— Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам’ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.

Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.

— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.

— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.

— Глузуєте з мене.

Суддя Тейлор втрутився:

— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?

Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:

— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!

Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають