Анджей Сапковський - Останнє бажання

на край світу я опишу в баладі,— повідомив Жовтець.— І тебе в ній теж не забуду, Торкве.

— Не думай, що це тобі так легко зійде з рук,— буркнув дідько.— Я тоді теж напишу баладу й не забуду тебе, та так не забуду, що ти дванадцять років не зможеш з'являтися в пристойному товаристві. Тоді побачиш. Геральте?

— Га?

— Ти вичитав щось цікаве в книзі, яку обманом вивудив у безграмотних селян?

— Егеж.

— То прочитай і нам, доки ще вогонь не згас.

— Так, так,— задзвенів Жовтець на лютні Торув’єлі.— Почитай, Геральте.

Відьмак сперся на лікоть, підсунув книгу ближче до вогню.

— «Побачити її можна,— почав він,— літньою порою, із днів травня і червня до днів костриць, але найчастіше це трапляється у свято Серпа, яке прадавні називали „Ламмас“. Являється вона у вигляді Діви Світловолосої, у квітах уся, і все живе слідує за нею й горнеться до неї, однаково, чи трави, чи звір. Тому й ім'я в неї Живія. Прадавні кличуть її „Данамебі“ і особливо шанують. Навіть бородані, хоч вони й усередині гір, не серед полів знаходяться, поважають її й іменують „Bloëmenmagde“.

— Данамебі,— буркнув Жовтець.— Dana Meabdh, Діва Полів.

— «Куди Живія ступить, там земля цвіте й родить і буйно плодиться звірина всяка, така в ній сила. Люди всякі жертви їй приносять із урожаю, у надії незгасимій, що до них, а не в чужі краї Живія навідається. Тому що кажуть також, що осяде нарешті Живія серед того люду, котрий вище інших піднесеться, але все це так, порожні словеса. Тому правду мудреці кажуть, що Живія землю тільки любить і те, що росте на ній і живе, однак без різниці, чи травичка то дрібна, чи хробак найтихіший, а люди всякі для неї значать не більш, ніж найменша билина, тому що й вони підуть коли-небудь, а нові після них, інші прийдуть племена. А Живія вічно є, була й буде, завжди, до кінця часів».

— До кінця часів!— проспівав трубадур і бренькнув на лютні. Торкве приєднався високою треллю на своїй очеретяній пищалці.— Дякую тобі, Діво Полів! За врожай, за квіти й Діл Блатанна й за шкуру нижчепідписаного, яку ти врятувала від стріл. Знаєте, що я вам скажу?

Він перестав грати, обійняв лютню, немов дитину, і похмурнів.

— Мабуть, не стану я згадувати в баладі ні ельфів, ні труднощі, з якими їм доводиться боротися. А то ще знайдуться охочі до гір… Навіщо прискорювати…

Трубадур замовк.

— Докінчи,— гірко сказав Торкве.— Ти хотів сказати: прискорювати те, що неминуче. Неминуче.

— Не будемо про це,— перервав Геральт.— Навіщо? Слова не потрібні. Беріть приклад з Ліліє.

— Вона розмовляла з ельфом телепатично,— буркнув бард.— Я відчував. Правда, Геральте? Адже ж ти сприймаєш такий зв'язок. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфам?

— Дещо.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все оновлюється й не перестає оновлюватися.

— І все?

— Цього було достатньо.

— Гм… Геральте? Ліліє живе в селі, серед людей. Не чи думаєш ти, що…

— Що так і залишиться серед них? Тут, у Долині Квітів? Можливо. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо люди виявляться того гідні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо ми будемо поважати межу. Ну, досить базікати, хлопці. Спати пора.

— Вірно. Північ близько, багаття вгасає. А я посиджу ще, у мене завжди рими краще підбираються біля багаття, що догоряє. А для моєї балади потрібна назва. Гарна назва.

— Може, «Край світу»?

— Банально,— фиркнув поет.— Навіть якщо це дійсно край, потрібно його назвати інакше. Метафорично. Думаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Треба подумати… «Там, де…» От холера. «Там, де…»

— Надобраніч,— сказав дідько.

Голос розуму – 6

Відьмак розшнурував сорочку, відліпив від шиї намоклий льон. У гроті було дуже тепло, навіть спекотно, у повітрі висів важкий, вологий пар, що краплями осідав на замшілих валунах і базальтових плитах стін.

Навколо були рослини. Вони тяглися з видовбаних в основі заповнених торфом заглиблень, з величезних ящиків, корит і горщиків. Піднімалися по стінах, дерев'яних ґратах і жердинах. Геральт із цікавістю оглядався, впізнавав деякі рідкісні екземпляри — ті, що входили до складу відьмацьких ліків і еліксирів, магічних фільтрів і чаклунських декоктів. І ті, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. Були тут і такі, яких він взагалі не знав і про які навіть не чув. Стіни гроту вкривали плями зірколисного буркуну, з гігантських горщиків випирали щільні кулі пустоголову й пагони всипаної криваво-червоними ягодами аренарії. Він впізнавав м'ясисте, з товстими прожилками, листя подорожнику, бордово-жовті овали безмиру і темні стрілки пилоритки. Бачив притулений до кам'яних брил пір'ястий мох ставикрову, виблискуючі шишечки воронячого ока й тигрово-смугасті пластинки мишохвостого зозулинцю.

У затіненій частині гроту пузирилися сірі, немов польовий кругляк, шапки гриба-шитнацця. Неподалік ріс живиград — рослина, здатна нейтралізувати будь-який відомий токсин або отруту. Сіро-жовті, непоказні волоті, що стирчали із заглиблених у ґрунт ящиків, видавали раноґ — корінь із сильними й універсальними лікувальними властивостями.

Середину грота займали водяні рослини. Тут розташовувалися діжки, повні куширу й жовтуватої ряски, басейни, вкриті щільним килимом ричії — їжі для паразитуючої куркуми, скляні посудини, повні поплутаних кореневищ галюциногенного двострілу, струнких темно-зелених криптокорин і клубків нематод, грязьові, затінені корита, розплідники незліченних видів цвілі, найпростіших болотних рослин.

Неннеке, засукавши рукави жрецького одягу, дістала з кошика ножиці й кістяні грабельки й мовчки взялася за роботу. Геральт присів на лавочку між стовпчиками світла, що падало крізь великі кришталеві плити в стелі гроту.

Жриця муркотала собі під ніс, спритно занурювала руки в гущавину листя і пагонів, швидко клацала ножицями, заповнюючи кошик пучками рослин. Принагідно поправляла палички й рамки, що підтримували стебла, рихлила землю ручкою грабельок. Іноді, роздратовано гарчачи, виривала засохлі або підгнилі стеблинки, кидала їх у збірник гумусу для їжі грибам і якимсь незнайомим відьмакові лускатим і змієподібним рослинам. Він навіть не був впевнений, що це взагалі рослини, йому здавалося, що виблискуюче коріння слабко ворушилося й тягнулося до рук жриці волосатими відростками.

Було тепло. Дуже тепло.

— Геральте?

— Слухаю,— він поборов сонливість. Неннеке, граючись ножицями, дивилася на нього через величезне пір'ясте листя мухокуща.

— Почекай трохи. Зостанься. На кілька днів.

— Не можу, Неннеке. Мені пора.

— Що тебе так жене? Геревардом можеш не перейматися. А цей бурлака, Жовтець, нехай їде