Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського князя зобов'язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд «… увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію».

Такий аспект російськими істориками ніколи не досліджувався. Напустивши стільки «доважку брехні» в міфологію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.

Московська правляча еліта ніколи не думала, що настане час — і «принижені інородці» візьмуться за чесне дослідження їхньої міфології.

Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга «Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського». Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.

«Історія Русів» дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують «великороси», зокрема М. М. Карамзін — «співець величі Московії». Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:

«Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже «великоросійська». — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло, що — з Київськими, і жодним чином не з Московськими. — В. Б.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними настановив намісником своїм із Руського роду Князя Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод» [32, с. 41].

Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський «доважок брехні» у вигадану «великоросами» історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого «святого» боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп'ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще… Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.

Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»

Ось якими словами він «оспівав» військо Димитрія Московського, зібране перед походом:

«Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?!) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князями і народом (!!!) південної Русі» [1, том V, с. 38].

Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.

Послухайте і запам'ятайте назавжди: «…бачив ополчення… зібране в містах самого лише… Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)».

Цими словами М. М. Карамзін виказав простому читачеві «Історії…» велику істину, а саме: Суздальське князівство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду — невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: невже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI–XIII століттях предки українців — поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо — тікали або «текли» у ці «поневажувані» землі, щоб, змішавшись із «чуддю», створити націю великоросів?!

Читачі ще раз змогли переконатися в надуманості російської гіпотези про «перетікання» люду з київської землі в Московію — брехливої ідеї Російської імперії, за допомогою якої московський істеблішмент намагався пояснити своє слов'янське походження. І на ще одну думку М. М. Карамзіна варто звернути увагу: він із неабиякою гордістю протиставляє московитів народові «південної Русі», тобто українцям. Читачі ж бо розуміють — ідеться про Україну, або по-великоросійському — «Малоросію».

За життя М. М. Карамзіна з неабиякою ретельністю вихвалялося все великоросійське й майже з презирством і панською поблажливістю говорили про інородців, особливо про підкорених Московією слов'ян — українців і поляків. Про білорусів узагалі не згадували, їх мовби не існувало. Мовляв, погляньте, якими недалекоглядними були ваші предки, тепер «справедливо не шановані» великоросами.

А як велично звучать слова: «зібране за його Монаршим словом». Відчуваєте? Це вже прямий предок монарха, а імперія з того дня запрограмована від Варшави до Тихого океану. Не інакше!

І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а лише — васал, який їздив у Золоту Орду до хана, щоб плазувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить пам'ятати великорос? Йому забажалося «скласти» величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подальші часи вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а саме — Росію.

Таким чином, свідомо запускаючи в оповідь «доважок брехні» і власні вигадки, з натяками і хитруваннями, видаючи бажане за дійсне, писалася історія Московії.

Тому пропоную поглянути, що відбулося в Московії після Куликовської битви, — про це російські історики завжди говорили скоромовкою, а