Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

— Ну… вони вчора казали, що нам тут робити нічого. Бо малі ще.

— Гм-мм… малі, значить. А шкоду чинити, виходить, уже не малі?

Хлопці мовчали. А що вони мали сказати?

— Ми більше не будемо, — нарешті за всіх обізвався Телесик.

— Звісно, що не будете, бо тоді я з вами побалакаю інакше. — Вирвизуб суворо поглянув на хлопців, проте не витримав і поцікавився: — А як же воно у вас так виходить?

Хлопці забігали одне по одному очима.

— Ви про що, дядьку Стефане? — запитав Телесик.

— Та про те, як ви таких поважних козаків на пеньки садовили?

І лише тепер хлопчики завважили, що Вирвизуб не тільки не сердиться, а навпаки — з усіх сил намагається не сміятися. Вони оточили отамана тісним гуртом і навперебій заторохтіли:

— Це ми від Санька навчилися…

— Еге ж… йому можна, а нам ні?

— Ми теж хочемо навіювати…

— Он воно що… — Вирвизуб глянув на Санька і по-змовницьки йому підморгнув. — Слухайте, а ви пробували самому Санькові щось навіяти?

Хлопці перезирнулися. Схоже, ця думка поки що їм і в голову не приходила.

— А ви спробуйте, — порадив Вирвизуб. — Це добре, що ви гуртом працюєте. Бо не кожен може мати такі здібності, як наш Санько. А от коли ви з’єднаєте свої сили, то можете викликати на змагання навіть самого Санька, а не те, що якогось татарина.

Що хлопці не загаялися скористатись порадою Вирвизуба, Санько зрозумів під час обіду. Він саме облизував після кулешу свою ложку, коли відчув, ніби у його розум хтось втручається. Санько прислухався: у голові тихенько дзвеніло, наче від мушви.

І з того гулу все виразніше вирізнялися слова, начебто мовлені дитячими голосами: «Віддай ложку… віддай ложку…»

Санько сторожко пройшовся поглядом по обличчях своїх сусідів і нараз зауважив, що трохи осторонь зібралася Телесикова ватага. Хлопці напружено вдивлялися в Санька і щось шепотіли. І неважко було здогадатися, чого саме вони вимагали від Санька.

«А дульки не хочете? — подумки запитав їх Санько. — Може, свої ложки принесете?»

Він відчув спротив. Схоже, хлоп’ята уже дечого навчилися. Санько зібрався на силі і подумки гримнув:

«Мені що — просити вас? Несіть швидше!»

— О-хо-хо! — сказав раптом Грицик.

— Що таке? — запитав його Марко Чорторий. — Набачив щось?

— Еге ж, — відказав Грицик. — Санько з хлопцями б’ється.

— Та як же вони б’ються, — не повірив Марко, — коли вони всі сидять?

— А вони подумки б’ються, — пояснив йому Грицик і жартома вжахнувся: — Саньку, що ти робиш? Вони ж без ложок, мов без рук!

Але було вже пізно: між хлопців промайнув невиразний порух — так ніби легкий вітерець поворушив листям і знову завмер. А тоді малі змовники неохоче, мов телята на орчику, один за одним підійшли до Санька і простягли йому свої ложки. Останнім підійшов Телесик.

— Мало каші з’їли, — усміхнувся їм Санько і повернув ложки. — Ідіть повправляйтеся ще трохи.

— То що ж воно виходить? — вражено запитав Марко Чорторий. — Характерництва можна навчитися?

— Як бачиш, можна, — відказав йому Грицик. — Хоча й нелегка це справа. Я сам зо два роки вчився в Санька, поки дещо почало виходити. А в гурті, здається, усе набагато швидше. Як гадаєш, Пилипе?

— А таки швидше, — згодився Швайка. — От лишень одне дивно…

— Що саме?

— А те, що ми раніше не допетрали, що можна навіювати думку гуртом.

— Допетрали, — заперечив Санько. — Пам’ятаєш, як ми змусили слуг пана Кобильського шмагати свого хазяїна. Тільки ми чомусь забули про це.

— А й справді! — вигукнув Грицик. — Але тоді старалися більше ви з дідом Кудьмою, а ми тільки дивилися.

У Чортория загорілися очі.

— Слухайте, хлоп’ята, може, ви й мене навчите? — запитав він.

Телесикове товариство сором’язливо озирнулося на Санька.

— Ми й самі ще не вміємо як слід, — відказав за всіх Телесик.

— Ну, то й що? Разом учитимемось. А я вам за це, знаєте, що зроблю? Я… я навчу вас пробиратися через пороги, от що! І не думайте, ніби воно й направду так страшно. Це коли дивитися збоку, то страшно, а так — не дуже.

— Слухай, а чому вони тільки тебе мають навчати? — втрутився раптом Одуд. — Ні, коли вже вчитися, то разом!

У СТЕПУ

П’ятеро вивідників, залігши разом з кіньми в невисоких кущах посеред степу, уже кілька годин спостерігали за пагорбом, до якого було не більше трьох польотів стріли. На пагорбі теж росло кілька кущів і десяток схилених в один бік дерев. Видно, у цих місцях вітри дули завжди в один бік.

Сонце припікало все нещадніше.

— Може, там нікого й немає? — припустив Микола Дишло, довготелесий м’язистий парубок з-під Черкас.

Хлопці взяли його з собою, зваживши на Вирвизубове прохання. Стефан запевняв, що в січах Микола — один з найкращих спритників і тому гадає, що все на світі можна вирішити за допомогою однієї шаблі. «Ви йому покажіть, коли буде змога, що й голова чогось варта, — попрохав Вирвизуб. — І всі ті ваші штучки теж покажіть. Може, теж захоче повчитися…»

І от тепер Дишло лежить поруч з колишніми Швайчиними джурами, роздивляється навкруги і знуджено позіхає. Нудно, бач, йому. Шаблею помахати кортить…

Грицик зітхнув і перевів погляд у степ — туди, де, як стверджував Санько, щось мусить бути. Нараз він стрепенувся.

— Голову даю на відсіч, коли там не заліг якийсь двоногий, — збуджено прошепотів він. — Як гадаєш, Саньку?

— Гадаю, що й не один, — згодився Санько.

— Звідкіля ви це взяли? — не повірив Дишло.

— Подивися на птахів, — упівголоса мовив Грицик. — Помітив, що вони кружляють скрізь, а над тим пагорбом — ні?

— Ага, — кивнув головою Дишло. — Але ж… там, може, лисиця залягла, чи ще який звір.

— Якби то був звір, то птахи літали б набагато нижче. А вони літають на відстані стріли. А що це означає?

— Бояться, мабуть, пострілу…

— От-от! А зараз помовч…

У Грицика був кепський настрій. Чи не вперше розійшлися його зі Швайкою дороги. Але тут нічого не вдієш. Коли