Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

Вікторе Гуров, радянську владу захищаєш. Але тебе засудили до десяти років каторжних робіт та позбавили громадянських прав. Хто, німці тебе судили? Чи, може, ми, борці за вільну Україну? Ти, може, листи писав вашому Сталіну?

— А хоч би й писав!

— Скаржився на несправедливість?

— Орлович розстріляв червоноармійців. Нехай бійців штрафної роти, але це були наші люди, радянські. Довкола війна, але ж він не мав права стріляти у своїх. Ось товариш Сталін зрозумів би все, наказав би розібратися...

— Ага, він же добрий, ваш Сталін. Друг усіх народів... Тільки, як я бачу, в Сталіна важливіші справи є, ніж читати листи якогось рядового, котрий насмілився дати безкарному червонопогоннику в морду, а потім розкаявся. Ти ж розкаявся, Вікторе Гуров?

— Тому і не розстріляли, — буркнув я.

— Розкаявся — і тебе замість розстрілу послали сюди, гнити заживо. — Червоний широко розвів руками. — Тепер я тобі щось розкажу. У пересильній тюрмі зі мною в одній камері сидів червоний командир. Льотчик, капітан Бурлаков, як тепер пам’ятаю. Він горів у літаку, викинувся з парашутом, потрапив у полон. Рік чи трошки більше сидів у концтаборі. Там підняли бунт, йому та ще кільком вдалося захопити німецький літак, підняти його вгору та втекти. Ті, кого Бурлаков називав своїми, замість радіти поверненню героя, пришили йому зраду батьківщини. Нічого не нагадує?

Я вирішив — краще мовчати, розмова ставала все небезпечнішою для мене. Аби точно не знав, що Червоний — ворог радянської влади, вирішив би: провокатор. У тюрмі з такими розмовами частенько підкочувалися слизькі непевні типи, аби потім тим, хто на це вівся, додавали років до строків.

— Ну, мовчи, мовчи... І слухай: на руці, тут, вище зап’ястка, — бандерівець показав, — у Бурлакова був випалений табірний номер. Одна тисяча сто сорок вісім, я це добре пам’ятаю. Знаєш, що вбило Бурлакова остаточно? Не садисти з НКВД, котрі товкли його ногами, вибиваючи зізнання в зрадництві. Не слідчий-єврей, який дбайливо та монотонно вмовляв зізнатися в обмін на їжу та навіть справжню чорну каву в кухлі. Не вирок — десять років таборів, стандартний для вашого брата-зрадника, — тут Червоний знов усміхнувся. — Номер, Вікторе. На етапі нас перевдягли, видали тілогрійки з нашитими на них номерами. Знаєш, який номер присвоїли колишньому капітанові Бурлакову? Одна тисяча сто сорок вісім! Такий самий, як у німецькому концтаборі, Вікторе Гуров!

— Випадок...

— Звісно, випадок. І з ним випадок, і з тобою. Це тільки ми он із Томасом та іншими хлопцями тут, у совіцькому концтаборі, не випадково. А ти тут за що? Бурлаков? Жид отой, Шліхт, професор...

— Доцент, — автоматично виправив я.

— Хай доцент, однаково вчений. Міг би бути корисним своїй країні й інакшим способом, аніж відвалювати вугільну породу. Чи сидіти ось тут цим, табельником чи як воно, на Бога, називається... — Знову коротка пауза. — Льотчик Бурлаков помер на етапі. Наклав на себе руки. Уночі перегриз вени. Зубами. Тими, що не випали в німецькому таборі та не вибили вартові радянських законів. Перед тим він сказав: «Батьківщина мене зрадила, Данило». Тепер зрозумів, чого ти тут і чому ти такий? Чому нікому ніколи не опираєшся? Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди? Бо не ти зрадив батьківщину, Вікторе Гуров, — вона зрадила тебе. Та всіх інших. Навіть тих, кого ще не посадили сюди. У тебе вже нема, на кого надіятися.

— Можна подумати, в тебе є...

— Мене, в усякому разі, моя батьківщина не зраджувала. І напризволяще не кидала. Не лишала помирати ось тут, де каторжна праця з ранку до ночі. Й бандити, які заріжуть швидше, ніж застрелить вартовий при спробі втечі. Над цим подумай, чоловіче...

Поки адміністрація змушена була тримати нас із Червоним у табірній лікарні, бандерівець час від часу повертався до цих розмов. То я заводився, то відмовчувався, бо визнавав подумки: крити, як кажуть, нема чим.

Значно пізніше, коли сталося те, до чого день за днем упевнено йшов Данило Червоний, доцент Шліхт, котрому теж вдалося вижити після тих трьох діб, тихенько пояснював мені майже те саме: в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною.

Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.

Зрозуміло, між іншим, як вдалося Червоному та іншим бандерівцям доїхати етапом у своїх чоботах: ніхто з них, почувши наказ першого-ліпшого блатного, не зняв би їх. Кримінальники, як я переконався, побачили в цих людей справжню силу, здатну піти проти їхньої сили та навіть пересилити...

А тоді, після першої такої бесіди з Червоним, на язику так і крутилися історії інших фронтовиків, збитих у нашу табірну похоронну команду.

Саня Морозов, прозваний Морячком через те, що на етапі мав на собі подарований загиблим другом справжній морський тільник, тепер уже зотлілий і спалений у печі, служив у розвідці та якось не вберіг дуже важливого «язика». Через лінію фронту перетягнув уже мертвого німецького офіцера — поруч розірвалася міна, полоненого дістало осколком. В особливому відділі Морозову закидали, що він, мовляв, не виконав наказу командування, а це злочин, тоді Саня, який перед тим майже не спав дві доби, полюючи за «язиком», висловив особісту все, що накипіло на душі. Наговорив на статтю, котра передбачала покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.

Інокентій Свистун — Кеша — не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» Засуджений за те, що, за твердженням його командира, члена партії, назвав у його особі катами всіх комуністів. Марат Дорохов, офіцер саперних військ, закохався в дівчину з санітарної частини, на яку поклав око командир їхнього полку. Результат — донос, звинувачення в антирадянській агітації, трибунал та вирок.

Не розповів їх Червоному, бо після тієї розмови визнав його правоту лише в одному: ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам — і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система. Не дурні, слава Богу.

Але на той час ніхто не говорив із