Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

була з ним учора, чи інша, бо вони всі були для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімав у гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йому слуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддати територіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він, як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крім моря!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічного голосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснили йому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічого не зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щоб погасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб підняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож ми віддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям, концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим пароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно, були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем у пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж він чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувала тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив снарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля! геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований таким затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У. Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейських зобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, - “як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що на нас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходів і на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любий Бейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай у цьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи, так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тільки не тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика; пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійними ліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєї пісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було в нетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моє дівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; він обідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки, відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за його наказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, який завжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще з часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальний радіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створили для нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми, перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де кохання перемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, і він був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільній формі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разу не спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду: “нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ану повтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, що я не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимили креоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи, які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цією вулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарна служба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачих черевиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуються шпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасного дурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв, усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо - одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тільки заплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любий мій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторити все спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадто велика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видають на руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це ж свинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому й випалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тільки думав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжко караєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потай розплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночу школу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багато років тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодою батьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудували на березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток із знатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибу сабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося нині невпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною, всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо він лежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, - після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати, хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовні пофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхто не впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стіни закаляєте, йдіть звідси!” - і