Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

Вони явно готувалися до бою, зайнявши позиції по обидві сторони широкої просіки, що розділяла густий ліс і старий сад. Ігореві здавалось, що фінал майбутнього бою очевидний, адже лісників було в два-три рази більше. Ігор розхвилювався уві сні, перевернувся з лівого на правий бік і відчув, як легенько, ніби соромлячись, занила майже загоєна рана. Ліг на живіт, уткнувши лице в подушку. Забракло повітря для дихання, і він повернув голову вправо, до вікна. Сон, що було відступив убік, повернувся на місце — на екран уяви Ігора. Тільки звук щез. Звуку в цьому сні було мало: дерева шуміли, дув вітер, але тепер стало абсолютно тихо і через це неспокійно.

Звідкись ззовні сну пролунав стукіт. Спочатку глухий, неначе хтось бив деревом по дереву, а потім — дзвінкіший, як від ударів палицею у скло.

— Ігоре! — пролунав одночасно з рипом дверей голос мами. — Там хтось довкола будинку ходить! Я боюся!

Ігор розплющив очі. Йому знадобилася мить, щоб відділити інерцію сну від реальності. Мати стояла поруч з його ліжком в довгій нічній сорочці, боса.

Ігор неохоче підвівся, підійшов до вікна, прислухався. Стукіт продовжувався з нерівномірними інтервалами, шибка деренчала. Очі Ігора тим часом звикли до темряви. Якийсь темний предмет лежав на стежці між порогом будинку і хвірткою.

І раптом в двері подзвонили. Стук у вікно припинився.

— Піди, подивися, — швидко зашепотіла мати. — Тільки дверей не відчиняй! Скажи, що міліцію викличемо!

Неспокій матері передався синові. Та й холодно було стояти в самих трусах і майці перед відчиненою кватиркою.

Ігор вийшов на пальцях в коридор, звернув на кухню, нахилився до вікна. Знову стало тихо. Ігор відчинив кватирку, встав на табуретку і визирнув на вулицю. Звідси темний предмет на стежці нагадував велику господарську сумку.

— Хто тут? — неголосно запитав Ігор. Запитав і прислухався.

З-за рогу будинку, від сараю, долинув хрускіт, неначе хтось став на суху гілку.

— Хто там? — голосніше запитав Ігор, відчуваючи на спині тепле дихання матері — вона від страху пішла за ним на кухню і тепер визирала у вікно з-за його плеча.

З-за рогу почулися швидкі кроки. Ігор напружився, забрав голову з кватирки, прикипів поглядом до рогу будинку. Звідти, намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов Колян, перебігаючи поглядом від одного темного фасадного вікна до іншого.

— Гей, що ти тут робиш? — запитав здивований Ігор.

Колян не відразу зрозумів, звідки до нього говорять. Підійшов ближче і побачив нарешті свого приятеля.

— Відчини, швидше! — попросив він. Голос тремтів, неначе від холоду.

— Йди до дверей! — сказав йому Ігор і зліз з табуретки, не спускаючи очей з приятеля. Колян чомусь побіг до воріт.

Подив минув, коли Ігор побачив, як Колян схопив сумку і поспішив до дверей.

Зайшовши в будинок, Колян відразу кинув сумку на підлогу і замкнув за собою двері.

— Щось сталося? — запитав його Ігор.

Колян мовчки хитнув головою, помітивши в глибині коридору матір Ігора.

— Вибачте, що так пізно, — промимрив.

— Ну, я піду спати, — промовила мама.

— Принеси сюди стільці або табуретки, — прошепотів Колян. — Поговоримо!

— Ходімо, сядемо на кухні, — запропонував Ігор.

Колян заперечливо похитав головою.

— В мене тепер агорафобія… Мені краще там, де нема вікон…

Ігор не рухався з місця. Дивився, вражений, на свого приятеля, одягнутого надто дивно і надто тепло для осені. На ногах — зимові черевики, в які заправлені штани від лижного костюма. Тепла дута куртка з підтягнутою під саме підборіддя блискавкою. На голові — чорна лижна шапочка.

— Чого стоїш? — запитав Колян. — Чуєш?

Ігор кивнув. Приніс дві табуретки. Колян важко опустився на одну з них.

— Може, роздягнешся? — запропонував Ігор. — А я поки одягнуся, бо прохолодно.

Пішов у свою кімнату, одягнув спортивний костюм. Повернувся.

Колян так само сидів на табуретці. Тільки лижна шапочка тепер лежала в нього на колінах. Він дивився на лампочку, що світила з-під стелі.

— Вимкни, — попросив.

Ігор клацнув вимикачем, сів навпроти приятеля. Темрява осліпила його.

— То що? — запитав незадоволено. — Так і розмовляти будемо?

— Угу, — прошепотів Колян. — Так і будемо. Мені страшно… Ти не розумієш! Мене ледь не вбили!

— Хто? — запитав Ігор.

— Та ті самі, — Колян потягнув блискавку вниз, і в темряві цей звук пролунав зловісно, як сичання змії. — Я тобі розповідав, що мені пробачили… в обмін на файли і листування…

— Розповідав.

— Я все зробив, а цей, хто мені пробачив, взяв і здав мене! Це він, виявляється, над своїм колишнім партнером по бізнесу так пожартував…

— Бізнесмени не вбивають, — промовив Ігор, якому знову стало прохолодно, незважаючи на теплий спортивний костюм.

— Це дивлячись, який бізнес… В мене снайпер стріляв, коли я на кухні сидів… Жах! Я саме відхилився, щоб, не встаючи, з плити чайник взяти. А тут дірка в шибці, і залізна бджілка в кількох міліметрах від мого вуха «бжик!». Вухо аж наче обпекло!

Колян доторкнувся до лівого вуха.

— Торкнися, — прошепотів.

— Навіщо? — здивувався Ігор. — І що тепер?

— Не знаю, — з відчаєм промовив Колян. — Додому не можна. В Київ не можна… Нікуди не можна! Вони не заспокояться… Я ж ці файли переглянув перш ніж віддати. Там йдеться про гроші, про величезні гроші… Цей банкір, комп’ютер якого я хакернув, гроші свого ж банку перевів за кордон. Розумієш? Мені не жити!

— Ну, поки що в мене можеш пожити…

— Спасибі, — гірко промовив Колян. — Тільки будь-який із моїх знайомих, якщо притиснуть до стінки і запитають, де я можу переховуватися, відразу тебе назве!

— Може, не відразу?! — запитав з надією Ігор.

— До того ж голова болить, — Колян потер долонею праву скроню.

— Треба шукати вихід, — прошепотів Ігор. — Обов’язково!

— Шукай! Тепер я буду твоєю проблемою, — голосом безнадійно хворої людини промовив Колян.

— Ходімо в кімнату, — запропонував Ігор.

Колян не відповів і не зрушився з місця.

— Може, коньяку?

Ця пропозиція припала Коляну до душі. Ігор сходив на кухню, приніс пляшку «Коктебеля» і дві чарки.

Пили мовчки. Ігор бачив, що Колян хоче впитися, тому сам поволі цідив зі своєї чарки, натомість приятелю регулярно наливав повну.

Нарешті Коляну трохи попустило. Він погодився піти в кімнату Ігора, але попросив, щоб вони сіли на підлогу, якнайдалі від вікна.

— В тебе ще випивка знайдеться? — запитав він вже в кімнаті.

— Коньяку нема, є мамина полинова настоянка.

— Давай, неси!

Знову мовчки пили. Точніше, пив тільки Колян. Пив і не впивався.

— Що ж мені робити? — вкотре запитав після чергової чарки. Його язик вже трохи заплітався. — Ти навіть не уявляєш, як голова болить після лікарні…

— Після побиття, — виправив його Ігор. — В лікарні тебе