Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

— Це зовсім інша річ, — сказав сумно Едик.

— Старому важко, — додав Роман. — Прошу ставитися до нього ласкавіше й тепліше. Особливо ти, Вітько. Вічно ти йому грубіяниш.

— А чого він до мне присікається? — огризнувся Вітько. — Про що розмовляли, та де бачилися…

— Ось тепер ти знаєш, чого він до тебе чіпляється, і поводься пристойно.

Вітько насупився і почав демонстративно розглядати аркушик зі списком запитань.

— Треба пояснити йому все докладніше, — сказав я. — Все, що самі знаємо. Треба постійно провіщати йому його найближче майбутнє.

— Так, чорт забирай! — сказав Роман. — Він цієї зими ногу зламав. На ожеледі.

— Треба запобігти, — рішуче сказав я.

— Що? — запитав Роман. — Ти розумієш, що ти кажеш? Вона в нього вже давно зрослася…

— Але вона в нього ще не зламана, — заперечив Едик.

Кілька хвилин ми намагалися все усвідомити. Вітько раптом сказав:

— Стривайте-но! А що це таке? Одне запитання в нас, хлопці, не викреслене…

— Яке?

— Куди поділося перо?

— Ну як — куди? — сказав Роман. — Перенеслося у восьмого. А восьмого я саме піч вмикав, розплавлення здійснював…

— Ну й що з цього?

— Так, але ж я його викинув у кошик… Восьмого, сьомого, шостого я його не бачив… Гм… Куди ж воно поділося?

— Прибиральниця викинула, — припустив я.

— Взагалі про це цікаво подумати, — сказав Едик. — Припустимо, що його ніхто не спалив. Як воно має виглядати у віках?

— Є речі цікавіші, — сказав Вітько. — Наприклад, що відбувається з Янусовими черевиками, коли він доносить їх до дня їхнього виготовлення на фабриці «Скороход»? І що буває з їжею, яку він з’їдає на сніданок? І взагалі…

Але ми були вже надто стомлені. Ми ще трохи посперечались, потім прийшов Саня Дрозд, вигнав нас, сперечальників, з дивана, увімкнув свою «Спідолу» і почав просити два карбованці. «Ну дайте», — нив він. «Та не маємо ми», — відповідали ми йому. «Ну, може, останні є… Дали б!..» Сперечатися було неможливо, і ми вирішили йти обідати.

— Врешті-решт, — підсумував Едик, — наша гіпотеза не така вже й фантастична. Можливо, що доля У-Януса значно дивовижніша.

Дуже можливо, подумали ми і иітттли в їдальню.

Я забіг на хвильку в електронний зал повідомити, що йду обідати. В коридорі я натикнувся на У-Януса, котрий уважно на мене подивився, усміхнувся чомусь і запитав, чи не бачились ми з ним учора.

— Ні, Янусе Полуектовичу, — сказав я. — Вчора ми з вами не бачилися. Учора вас в інституті не було. Ви вчора, Янусе Полуектовичу, вранці полетіли в Москву.

— Ах так, — сказав він. — Я забув.

Він так ласкаво усміхався мені, що я наважився. Це було трішечки нахабно, звичайно, але я твердо знав, що останнім часом Янус Полуектович ставився до мене добре, а отже, ніякого особливого інциденту в нас із ним зараз статись не могло. І я запитав упівголоса, обережно оглянувшись:

— ІІнусе Полуектовичу, дозвольте, я вам поставлю одне запитання?

Піднявши брови, він якийсь час уважно дивився на мене, а потім, мабуть, згадавши щось, сказав:

— Будь ласка, прошу вас. Тільки одне?

ІІ зрозумів, що він правий. Усе це ніяк не влазило в одне запитання. Чи буде війна? Чи вийдуть із мене люди? Чи знайдуть рецепт всезагального щастя? Чи помре коли-небудь останній дурень?.. Я сказав:

— Можна, я зайду до вас завтра вранці?

Він похитав головою і, як мені здалося, з деякою зловтіхою відповів:

— Ні. Це ніяк не можливо. Завтра вранці вас, Олександре Івановичу, викличе Кітежградський завод, і мені доведеться дати вам відрядження.

ІІ почувався дурнем. Було щось принизливе у цьому детермінізмі, що прирікав мене, самостійну людину зі свободою волі, на цілком визначені, не залежні тепер від мене справи і вчинки. І йшлося зовсім не про те, хотілось мені їхати в Кітежград, чи не хотілося. Тепер я не міг ані вмерти, ані захворіти, ані закапризувати («аж до звільнення!»), я був приречений, і вперше я зрозумів жахливий зміст цього слова. Я завжди знав, що погано бути приреченим, наприклад, на страту чи сліпоту. Але бути приреченим навіть на кохання найкращої дівчини у світі, на найцікавішу навколосвітню подорож і на поїздку до Кітежграда (куди я, до речі, рвався вже три місяці) теж, виявляється, може бути вкрай неприємно. Знання майбутнього постало переді мною зовсім у новому світлі…

— Погано читати гарну книжку з кінця, правда? — сказав Я і іус Полуектович, відверто за мною спостерігаючи. — А що ж до ваших запитань, Олександре Івановичу, то… Постарайтеся зрозуміти, Олександре Івановичу, що не існує єдиного для всіх майбутнього. Їх багато, і кожен ваш вчинок творить яке-небудь із них… Ви це зрозумієте, — сказав він переконливо. — Ви це обов’язково зрозумієте.

Пізніше я справді це зрозумів.

Але це вже зовсім-зовсім інша історія.

ПІСЛЯМОВА І КОМЕНТАР

Коротка післямова і коментар в. о. завідувача обчислювальної лабораторії НДІЧАВО молодшого наукового співробітника О.І. Привалова

Запропоновані нариси з життя Науково-дослідного інституту Чародійства і Ворожби не є, на мій погляд, реалістичними у строгому розумінні цього слова. Однак вони мають переваги, які вигідно відрізняють їх від аналогічних за темою опусів Г. Проникливого і Б. Пигомника та дозволяють рекомендувати їх широкому загалу читачів.

Насамперед слід відзначити, що автори зуміли розібратися в ситуації і відокремити прогресивне в роботі інституту від консервативного. Нариси не викликають того роздратування, яке відчуваєш, читаючи захопливі статті про кон’юнктурні фокуси Вибігалли чи небезталанні перелицювання безвідповідальних прогнозів співробітників із відділу Абсолютного Знання. Далі, приємно відзначити правильне ставлення авторів до мага як до людини. Маг для них — не об’єкт боязкого захоплення і поклоніння, а й не кінойолоп, несьогосвітня особа, яка постійно губить окуляри, не спроможна дати по морді хуліганові та чигає закоханій дівчині вибрані місця з «Курсу диференційного та інтегрального обчислення». Все це означає, що автори взяли правильний тон. До переваг нарисів можна зарахувати й те, що автори подали інститутські пейзажі з точки зору новачка, а також не проґавили вельми глибокого співвідношення між законами адміністративними та законами магічними. Що ж до недоліків нарисів, то переважна більшість із них визначається початковою гуманітарною спрямованістю авторів. Будучи професійними літераторами, автори частогусто віддають перевагу так званій художній правді факту. І, будучи професійними літераторами, автори, які більшість літераторів, нав’язливо емоційні і прикро неосвічені в питаннях сучасної магії. Ніяк не заперечуючи проти опублікування даних нарисів, я поміж тим не менше вважаю за необхідне вказати на деякі конкретні огріхи і помилки.

1. Назва нарисів, як мені здається, не повністю відповідає змісту. Використовуючи цю справді поширену