Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

розлучення із Славком збереження гучного прізвища було основною Лідчиною умовою). Гранд-дама…

У роті в неї стояв гнилий присмак. Ні дезодоранти, ні зубні пасти, ні духмяні цукерки не могли перебити його.

Потім почався пробіг школами; актова зала наповнювалась однаковими головами, самодіяльний мікрофон хрипів, Лідка казала свої слова, усміхалась. Брала з рук помічника чергову книжку чи коробку цукерок, усміхалась, тицяла подарунок у руки підлітку, що саме підходив. Усміхалась. Брала новий подарунок, тицяла в руки. Усміхалась. Слухала оплески. Кивала. Ішла до машини. І так день у день.

Два тижні тому вона сказала Рисюкові, що з неї досить. І той, покивавши, погодився відкласти поїздку провінціями; а, ще поїздка провінціями, думала Лідка, все те саме, лише доведеться ще й обіцяти наступного року відкрити в кожному селі по ліцею…

Рисюк випростав бліді, незасмаглі ноги. Розстебнув сорочку, ліниво скинув її, лишившись у плавках і в краватці:

— Чого зітхаєш?

Вона мовчала.

Рисюк хотів щось сказати, але озирнувся, й вона автоматично простежила за його поглядом. Від берега йшов, похитуючись, середнього розміру траулер.

Яхта сіпнулась на хвилі. Тонка щогла судомно дряпнула небо.

На палубі траулера стояв, упираючись ногою в борт, Президент — Петро Максимович Стужа — в тільняшці та камуфляжних штанах.

— Гей, Ігорку! Поїхали. Тут полювання намічається, давай-но стрибай… І ти, Лідок, не сиди. Коли така друга нагода буде? Здоровецька зграя, прийшли звідкись із півдня, їх у цю пору тут рідко буває… Ну?

Генерал говорив ніби півголосом, але всі морські шуми не могли заглушити мимовільного наказу, що постійно жив у кожному його слові — навіть коли Стужа піднімав тост за здоров’я чи казав на добраніч. Ігор легко встав, простягнув Лідці руку; ще не зовсім розуміючи навіщо, вона також підвелась.

— Штани вдягни, — сказав генерал. — Там вітер… Або ні. Іди сюди як є, а тут ми тобі щось дамо. Брезентову якусь робу. Тут у Вовчика є… Ти, Лідко, теж. І тобі дамо. Давай!

Із борту на борт перекинули швартови, але щілина лишалась — метри півтори. Ігор безстрашно перестрибнув, простягнув Лідці руку:

— Стрибай!

Вона забарилась, питаючи себе, а чому, власне, вона має залишати шезлонг і кудись пливти?

— Ну! — гаркнув генерал, сприйнявши її сумнів за жіночий страх перед стрибком.

Вона стрибнула, Рисюк спіймав її, та вона все одно дуже вдарила великий палець на нозі. Зашипіла, звільняючись із рук Рисюка; траулер був просякнутий запахом риби і диму, згадка про славетну морську чистоту здавалася тут щонайменше глузливою.

Під стінкою рубки сидів на автомобільній покришці «принц-наступник» — дванадцятирічний Стужин онук. Його, як видно, давно і добряче нудило.

— Куди ми хоч їдемо? — спитала Лідка сварливо.

Принц-наступник не відповів.

Траулер пер носом у відкрите море. Вітер робився все злішим; похилого віку рибалка витягнув звідкілясь із комірчини купу підозрілого шмаття, Рисюк виловив у цій купі неймовірного розміру засмальцьовану робу і незворушно натягнув на себе, причому краватка так і теліпалась у нього на шиї, надаючи голові адміністрації комічного та зворушливого вигляду.

Лідці дали плащ. Вона подякувала кивнувши.

Стужа стояв на носі, картинно розставивши ноги, не відводячи від очей бінокля. Ну просто морський вовк, невесело подумала Лідка. Ніби почувши її думки, Стужа опустив бінокль, подивився навколо, поманив пальцем Ігоря:

— Слухай, Рисюк. Ось туди дивись, прямо по курсу, як побачиш спини — гукати всіх нагору, зрозумів?

Рисюк кивнув. Перейняв позу Президента, втупився в горизонт.

Стужа розвальцем пройшов уздовж борту. Скуйовдив онукові коротко стрижену голову:

— Ну що, чолов’яго, постріляємо?

Принц-наступник зобразив на обличчі безмежну втому.

Стужа повернувся з важким брезентовим пакунком. Зупинився на палубі, розгорнув брезент; із тихим муркотінням узявся розглядати вийняті на світло гвинтівки. Дві штуки —

доволі солідні на вигляд, блискучі від мастила, сита, доглянута зброя.

— Валерчику, — це онукові, — диви, які красені… Ну, візьмеш один?

Принц-наступник втягнув голову в плечі. Йому хотілося на тверду землю, в крісло перед телевізором, і щоб усі відчепились.

— Ну, Валеро, чого ти розкис, як баба… — з несподіваною ніжністю проворкотів Стужа. — Пацанам потім розкажеш — помруть же від заздрості. Га?

Хлоп’я хитнуло головою.

— Є! — крикнув Ігор зі свого спостережного пункту. — Справді, зграя здорова…

Стужа повернувся на його крик — і усміхнувся. Лідка сиділа, прихилившись спиною до борту, так сталося, що саме цієї миті обличчя Стужі потрапило в поле її зору.

Стужа усміхнувся, а Лідку пробрав дріж. Згадався інститутський курс побутової медицини. І єдиний у житті візит до моргу.

Вона заплющила очі.

Тьмяно брязнули патрони, коли їх виймали з коробки. Клацнув затвор.

— Вовчику! — крикнув Стужа, повернувшись до капітанської рубки, перекриваючи ревом і хвилі і вітер. — Давай їх мені під правий борт!

І, вже приготувавшись стріляти, через плече спитав Рисюка:

— А ти стрілятимеш?

Рисюк перевів погляд на не видиме Стужі Лідчине обличчя. Усміхнувся, заперечно хитнув головою:

— У мене рука тремтить, Петре Максимовичу. Після вчорашнього.

— Після вчорашнього? — Стужа оглушливо зареготав. — Слабак ти, Ігорку, з чого ж там тремтіти?

Рисюк розсміявся у відповідь — зовсім природно і навіть весело. Лідку знову пробрав дріж.

Траулер повернувся носом проти хвилі — Лідка рвучко схопилась за перила. То зариваючись у піну, то виринаючи, здіймаючи водограї, суденце наздоганяло зграю дальфінів.

— Ідіоти, — сказав Стужа. — Іще казали, ніби мізки в них є. Були б мізки — я-а-ак дали б зараз драла, тільки б ми їх і бачили… Нє. Он, дивись, Ігорку.

Перечіпляючись через канати, обліплені лускою, ковзаючись на мокрих дошках і спотикаючись об нерозпізнаний мотлох, Лідка дісталася до залізних сходів, що вели нагору, в рубку, і вчепилась у них мертвою хваткою.

Хитавицю вона переносила досить легко, але перспектива не втриматись і врізатись у борт не надто її тішила.

Брезентовий плащ смердів рибою. Дохлою, мутноокою, не вичиненою вчасно.

За бортом ніби повернулось чорне лаковане колесо — дальфіняча спина. І ще. І ще — віддалік; скоро Лідка збилась із ліку. Зграя справді була чималенька.

Кораблик і далі хитало, Лідка була більш ніж упевнена, що генерал схибить; вітер, що ревів у вухах, щасливо з’їдав усі звуки.

Траулер врізався у зграю, відділяючи від усієї групи трьох чи чотирьох тварин. А потім широко, як у слаломі, розвернувся — рубка прикрила Лідку від вітру, через що навколо зробилося тихо-тихо, майже як під водою.

І ось у цій тиші генерал вистрілив. Застрибала на палубі гільза.

— A-а, н-на тобі, суко, н-на! На, на, тримай!

Стріляні гільзи летіли й летіли. Ігор, звівшись навшпиньки, з цікавістю зазирав за борт; генерал підняв руку, даючи вказівки невидимому