Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Відразу після нього генерал згадував власне сентиментальне дитинство, що пройшло в такому ось обласному центрі, і літні канікули, які він рік у рік проводив у бабусі в селі.

Потім зазвичай усі завантажувались у машини і їхали в найщедріше, найгостинніше селище — продовжувати. За рекордно короткий час накривались довжелезні столи; пляшки нахилялись до склянок і починалась друга, точніше, вже третя серія: Стужа не п’янів. Він вихиляв посудину за посудиною — за скасування різноманітних привілеїв! Місцеві пияки ніяковіли перед ним, непитущі каялись, а жінки відверто шаліли; тим часом небо гуркотіло двома гелікоптерами, на яких організовано було катання, і охочих було так багато, що в черзі спалахували часом і бійки.

І коли генерал нарешті повертався до своєї кабіни і крилаті машини здіймали вихор, від якого припадала до землі трава та злітали жіночі спідниці, — тоді все селище проводжало поглядом дві хижі тіні гелікоптерів, що зникали за обрієм. Проводжало і цокало язиками.

І все починалося спочатку. Щира розмова, обласний центр, юрби народу, агітбригада. І лише двічі сталося прикре порушення сценарію — уперше пілоти гелікоптерів переплутали назви селищ і схибили кілометрів на десять. Герой з неба так і не спустився, і Рисюкові довелось імпровізувати, рятуючи захід. Але тоді все минулося більш-менш легко, зате від другого разу в Лідки лишився кепський спогад.

Чи то генералові зрадила його звичайна стійкість до спиртного, чи то він перевищив усе-таки свою кінську дозу, але сп’янів герой огидно, непристойно, сходив до вітру на кущ троянд біля сільського клубу і поліз лапати всіх, до кого зміг дотягтися. А якомусь обуреному чоловікові зацідив у щелепу.

Самовідданому Рисюку не вдалося владнати скандал. Він і сам отримав від п’яного генерала по пиці; правда, вже за тиждень агітаційна кампанія відновилась, ніби нічого й не сталось…

Ось вони на мапі, ці до болю знайомі назви. Танці, випивка, армійський гелікоптер. І ось вони, графіки, височезні зелені стовпчики поруч із коротенькими синіми недоростками.

Чиясь долоня лягла Лідці на плече. Не обертаючись, вона накрила цю руку своєю.

Легко уявити, що коїться зараз у штабі у Верверова. Чи навпаки — неймовірно важко уявити. Коли аутсайдер, який трюхикав усю дистанцію сяк-так, перед самим фінішем раптом розганяється, як реактивна ракета, і вирівнюється з лідером — груди до грудей…

— Завтра вони оскаржать результати виборів, — спокійно сказав Рисюк. — Ну, а на це ми приберегли ще дещо…

Задзеленчав досі мовчазний червоний телефон — він стояв підкреслено осторонь, на краю рисюківського столу.

— Так, Петре Максимовичу, — сказав Ігор без натяку на усмішку. — Так… Зачекаймо остаточного результату, гаразд? Тим паче що й чекати лишилось…

Слухавка гула і гугнявила. Рисюк мимоволі скривився.

Попрощався. Опустив слухавку на важіль. П’яний, зрозуміла Лідка. Знову п’яний.

У таку мить… А якщо йому завтра до кореспондентів виходити?!

Рисюк гукнув хлопця-референта, посадовив за обчислювальну машину:

— Підміни Ліду. Вона вже виконала свою роль талісмана… Тепер, Сотова, тобі треба трішечки відпочити.

За вікном сіріло. А може, посіріло у Лідки в очах.

* * *

«Шановна редакціє! Пишуть вам мешканці селища Нова Ком’янка Хальківської області.

Наше селище нове. Нас відселили після останнього апокаліпсису, бо старе селище наше Ком’янка дуже постраждало від цунамі і стало непридатним для проживання. Нас відселили в глиб континенту, дали підйомні й допомогли відбудуватись, але прижитися ми так і не прижились.

Води майже немає, воду розвозять у діжках, і часто за воду треба платити додатково, хоч за законом вона нам належить безкоштовно. Улітку посуха і страшна спека, на сонці плавиться гума і горить асфальт. Нічого не росте. Узимку морози такі, що неможливо дихати — обпікає легені. Дітей довелось віддавати до інтернатів, бо тут немає для них жодних умов… Ми звернулись із колективним листом до обласної адміністрації, щоб нас відселити назад на узбережжя. Краще жити поруч із дальфінами, ніж так мучитись двадцять років. Держава ж мусить про нас піклуватись. Адміністрація не відреагувала ніяк. Ми написали листа Президентові, але впевнені, що він не отримає його, бо навколо нього зібралася юрба радників і кровопивців… За кілька років апокаліпсис, кажуть, тут будуть страшні землетруси ще до того, як відчиняться Ворота. Шановна редакціє, опублікуйте нашого листа, можливо, це допоможе нам розв’язати…»

(Відкритий лист у газету «Людина і держава», 12 травня 15-го року 54-го циклу)

* * *

Нечутно похитувалась палуба. Лідка лежала, широко розплющивши очі, і сама собі здавалася частиною смугастого шезлонга, парусиновим клаптиком, розслабленим і бездумним. Просто над її головою здіймалася в небо гола щогла, тоненький чорний палець, що добродушно погрожував небу, похитуючись праворуч-ліворуч, і якщо простежити за його рухом — неминуче запаморочиться в голові.

— Хочеш спати? — спитав Ігор.

Він сидів на палубі, схрестивши ноги, на ньому були бірюзові імпортні плавки і партикулярна біла сорочка, і сувора краватка з ослабленим вузлом, елегантний чорний зашморг, легковажно зсунутий набік.

— Не хочу, — сказала Лідка.

Рисюк скривився:

— У тебе такий невдоволений вигляд… Тобі тут не подобається?

— Подобається, — сказала Лідка.

— То чому ти киснеш?

Лідка зітхнула.

Майже місяць минув із того дня, як, покірна складеному Ігорем плану, вона стала засновницею «Дитячого культурного фонду». Під фонд заздалегідь нагромадили будівлю — триповерхове царство білого мармуру, натурального дерева й тонованого скла. І вона, Лідка, цю будівлю відкривала.

На захід привели особливо обдарованих дітей в особливо великій кількості; серед них була, звісно, і Лідчина племінниця Яна, тринадцятирічна дівуля з підведеними тушшю віями, вона давно вже навчалася в ліцеї, де її привалило тягарем власних трійок, але це Яну не надто пригнічувало. Яна читала вірші власного виробництва — про Батьківщину, добру до своїх дітей; Лідка слухала її зі смутком і розуміла, що ні брат Тимур, ні будь-хто з Лідчиних родичів не залишив Яні жодного домінантного гена. І обличчям, і голосом, і манерою поведінки дівчинка була схожа на Саню, і тільки на Саню; Лідка нічого не мала проти невістки, однак Янин дебют викликав у неї роздратування навпіл із тугою.

Вона шукала серед підлітків свого маленького брата — Пашу — і не знаходила. Трохи пізніше з’ясувалось, що дванадцятирічний Павло оголосив себе не досить обдарованим для такого бучного заходу і вшився з друзяками на риболовлю.

Вона нагороджувала якихось відмінників якимись медалями. Вона дарувала якимось сиротам книжки, ручки й цукерки; вона, за багатьма відгуками, мала цілком пристойний вигляд. Молода на виду енергійна жінка, стурбована майбутнім держави й через те ладна всиновити всіх дітлахів, до яких зможе дотягтись. Суспільна діячка, спадкоємиця Андрія Зарудного (під час