Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

люди, виймали, кому що до вподоби, і, жуючи, розходились на робочі місця. Гора пляшок з-під мінеральної води — скляних і пластикових — загрожувала розсипатись і поховати під собою розкидані по підлозі папери.

Їй під лікоть підсунули новий списаний аркуш:

— Остаточні дані за Подільським районом…

Вона пробігла очима. Ну звісно. Всеосяжне лідерство Верверова. Що й слід було довести.

Вона зітхнула. Сьогоднішній ранок нарешті позбавить її від цієї добровільної хвороби, від цього рабства, в яке вкинув її Рисюк, від цього нашийника, подарованого під подобою нової мети. Сьогоднішній ранок — закономірний провал після стількох виснажливих репетицій.

Половина літер на клавіатурі западала. По цих клавішах знавісніло молотили впродовж багатьох годин — серед інших і сама Лідка молотила. І от на екрані мапа, мапа країни, і столиця виразно забарвлена синім кольором, тобто кольором Верверова, Дмитра Олександровича, суперника, ворога і, найімовірніше, нового Президента…

Лідка заклала руки за голову. Відкинулась на спинку крісла, ставлячи собі звичне останнім часом питання: що я тут роблю? Яким вітром мене занесло — сюди? Якісь виборчі дільниці, прокурені спостерігачі, осоловілі від недосипання експерти, я й сама — експерт…

Складна, виснажлива, не дуже гарна гра — генерал Стужа, що намагається виграти президентські вибори.

За всіма опитуваннями, виходило, що генерал відпаде вже на першому турі. Тоді Лідка так стомилась, що серйозно збиралася лягти і здохнути. І, пригадується, гірко розревілась, дізнавшись, що Стужа проліз у другий тур. Це значило, що звіряча праця продовжується, у той час як надії на виграш іще менше, ніж раніше, бо депутат Верверов лідирує за голосами з величезною перевагою, а в «Дику Стужу» ніхто ніколи не повірить, він пройшов у другий тур випадково, лише тому що верверівські супротивники перегризлись між собою…

Приїхали якісь кореспонденти з камерою. Поставили Рисюка на тлі настінної мапи, почали ставити якісь питання, Лідка з подивом побачила, що Ігор усміхається. Ніби новини, що приходять із різних кінців міста, нітрохи його не засмучують, ніби поразка, вийнята опівночі з фанерних скриньок, нітрохи не псує йому настрою.

— …Інформація з провінцій надходить із певним запізненням… Рано робити висновки, слід дочекатись вичерпної картини…

Репортери теж усміхались. Очі в них зблискували нездоровим гарячковим блиском — кожен робить свою роботу, і дехто сподівається на кар’єрне зростання, ось цей хлопець із мікрофоном сподівається точно.

А де буде завтра Ігор Рисюк, такий підтягнутий і партикулярний, незважаючи на багатоденне недосипання? На звалищі, перепрошую, історії?

Лідка скривилась. Десь вона чула цей пишномовний зворот і навіть уявила таку собі історію, що самоскидами везе старі імена й непридатні вчення — на смітник.

Новий Президент багато чого не пробачить Рисюкові. Не пробачить мемуарів Клавдії Зарудної. Не пробачить самої гри на імені загиблого депутата; цей козир Верверов думав приберегти для себе. І давно думав — недарма квартира Зарудних повернулась до законних власників саме зусиллями Дмитра Олександровича. І недарма Славко, як зачарований, сліпо пішов за Верверовим. Славко вміє пам’ятати добро, і не буде нічого дивного, якщо в іншому штабі, значно більш розкішному та солідному, сидить тепер за обчислювалкою Лідчин колишній чоловік.

Лідці під лікоть підсунули ще один аркуш. І ще.

— Так, — говорив Рисюк у слухавку. — Так. Готові.

У кімнаті було гамірно. Тютюновий дим струмував сивими рушниками. На якийсь час Лідка втратила зв’язок із реальністю — може, вона заснула сидячи й уві сні продовжувала гамселити пальцями по клавіатурі, переносити безглузді цифри з папірця на екран і тягати мишу по засмальцьованому сірому килимку. Схоже, вони на цьому килимку бутерброди розгортали…

Вона отямилась від того, що в кімнаті зробилося тихо. Підкреслена, неприродна тиша.

Вона потерла долоні. Ретельно помасувала кожен палець — це ненадовго допомагало здолати втому. Потім протерла очі. Подивилась на екран монітора перед собою.

Столиця досі лишалася синьою, але на тілі країни виразно проступали зелені плями. Подекуди блідо-салатові, а десь смарагдові, як пишна літня травичка.

Синіх плям було менше. І вони розміщувалися лише біля великих міст.

Лідка перевела погляд на екран телевізора. Там було відразу багато людей, диктор і дикторка розмовляли з якимись аналітиками, і всі вони чогось нервово, напружено й голосно сміялись.

— Дайте мені хтось цигарку, — хрипко сказала Лідка. До неї простяглось відразу кілька пачок; нікому не спало на думку спитати, чому Лідка, яка ніколи не палила, саме сьогодні вирішила піддатися згубній звичці.

Зовсім не знаючись на гатунках і фільтрах, вона вибрала найгарнішу коробку. Тицьнула цигарку до рота — на краю свідомості хтось пояснив, що тютюн слід розім’яти в пальцях. Лідка пропустила пораду повз вуха.

Цигарка смерділа. Її запах і смак не мав нічого вартого уваги; Лідка гидливо потримала дим у роті, потім випустила разом із цигаркою і, злодійкувато роздивившись довкола, сплюнула в кошик для сміття. Цигарка лишилась диміти на нечистому блюдечку, що взялось невідомо звідки.

— Інформація з північних районів.

— Інформація зі сходу та півдня… Господи… Господи…

Мапа зеленіла. Крізь її незайману білизну лізла, ніби крізь сніг, уперта, несподівана, неможлива зелень; Лідка заплющила запалені очі.

Мапа. Середні й маленькі містечка. Села. Паскудні дороги. Сільські клуби. Погані готелі й гостинні будинки саме з тими велетенськими перинами, від яких на ранок так болить хребет. Домашня ковбаса. Домашнє вино. Запах трави і лісу. Запах сивухи і гною.

Вони об’їздили весь цей простір, від одного обласного центру до іншого, через поля та лісосмуги, розбитими дорогами, на автобусах і армійських вантажівках, а часом і на маленьких, ревучих, біснуватих літаках. І скрізь, усюди, з усіма розмовляли по щирості. Точніше, розмовляв Рисюк, а Лідка усміхалась.

Народу набиралось — сила-силенна, з усіх довколишніх сіл, бо рекламою в Рисюка займався один дуже тямовитий майор. Концерт починали під відкритим небом і обов’язково на краю великого відкритого місця; армійську електростанцію, підсилювачі та прожектори возили з собою. Агітбригада розігрівала публіку піснями й анекдотами, а потім з неба чувся гуркіт і налітав вихор, і на посадку заходило два армійські гелікоптери.

Стужа виходив із машини, по-батьківському усміхаючись і на ход/ знімаючи шолом. П’ятнадцять хвилин ішло на промову, яскраву й експресивну, написану Ігорем Рисюком. Грізно гарчали численні динаміки: благоденство, кредити, робота і процвітання були першою стравою, як звичний і вживаний усіма харч. На завершення підносили делікатес, перчинку, фірмову страву: а чи справедливо, що пещені чиновницькі синочки навчаються в розкішних ліцеях, а ваші діти як пасли свиней, так і пастимуть? Кого з ваших дітей візьмуть потім до університету, га? Хіба вам байдуже ваше майбутнє, га, діти?

Питання було риторичним.