Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Не хочу я їсти.

— Не хочеш? — здивувалась мати, бо ж після вчорашнього сніданку обоє не мали в роті ні ріски. — Не хочеш їсти?!

— Хочу, — понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. — Чорта печеного з’ їв би!

Він зітхнув. І на мить спинився.

Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла горянина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.

Так вони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.

33

Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.

Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.

Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, зроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.

Сахнулась і Явдоха: вона боялась циган.

— Пусти! — смикнула мама до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.

— Поворожу, соколику! — І циганочка любо посміхнулась.

— Нема грошей, — дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.

— Розплатишся, коли розбагатієш.

— Я й так багатий! — кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.

— Оце такий багатий! — зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й ще більше розірвала її на животі. — Розплатишся, коли трішки розбагатієш! — повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.

— Коли ж я розбагатію? — ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп’ячому звідався Михайлик.

— Сьогодні, — пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.

— Сьогодні? — вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.

— Зараз! — пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.

— Не збудеться, — сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за руку, той бере маму за серце. — Не збудеться, ні!

— Чому ж не збудеться? — здивувалась циганочка.

— Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.

— Мені вже заплатили, — потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.

— Чим заплатили? — стурбовано підскочила Явдоха.

І циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:

— За руку ж подержала такого сокола! — І зненацька зникла в натовпі.

— Цур тобі! — перехрестилась Явдоха.

Циган вона таки боялася.

І аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:

— Я ще й не все тобі сказала!

— То скажи ж.

— Нехай потім.

— Коли ж? — сміливішаючи, озвався Михайлик.

— Коли ти будеш сам-один! Без мами!

— Без мами?! — жахнувся парубок.

— Без ріднесенької! — задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. — А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар’яну й тоді?

Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.

— Відьма єгипетська! — сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.

34

Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка, а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.

— Забудь! — кивнула вслід Мар’яні матінка.

Аж Кохайлик того не міг…

Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?

І чому серце калатає, мов хвіст у теляти?

І що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?

Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!

І Кохайлик… чекав.

Але чого ж?

Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!

Поміж ятками, луб’ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.

Походжали там і чванькуваті чужоземці — з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, — мовби в них своїх не водилося! — боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, — і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще, либонь, не знавали.

Люди тоді в Мирославі до лихої години сварилися, веселилися, танцювали й чубилися, гуляли, співали й грали, і все там кублилося клубком розмаїтих пристрастей: горе й смішки, голод і обжерство, єдваби й лахміття, панська пиха й гультяйські веселощі сіроми.

35

Двоє п’яненьких кумів — з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкрапля, зустрілись на той час під старою березою, почоломкалися і, не спиняючись, поволеньки рушили далі — від шинку до шинку, покрикуючи та погукуючи:

— Як гуляв, так гуляв: ні чобіт, ні халяв!

А потім ще голосніше:

— Свисти, попе, чорт попадю топе!

І так свистали, що за ними дітвора пливом пливла, бо ж таких свистунів ще й не бачили.

Дітей же там, на мирославському базарі, де ще не дуже яскріло криваве тавро війни, дітей там був гурт немаленький.

Ось тут малюки обступили, як мухи обсіли, русявого майбороду, солодкого москалика — з калузькими цукерками в сухозлітках, з маківниками та медяниками, з мальованими тульськими пряниками. А там непогамовні дітлахи стрибали зграйкою за претовстим та прездоровим ченцем у скуфійці, котрий чимчикував, уваги не звертаючи на ущипливе цвірінчання:

Ченчик, ченчик невеличкий,

На ченчику черевички

І шапочка-кінчаточка, —

Добрий вечір, дівчаточка!

А їх же там було чимало в той день, і отих дівчаточок, що пурхали з горющими очима від рундука до ятки, галасували, юртували, радились, але не купували нічого, крім витрішків, — і все це було голосне та дзвенюче, аж густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: