Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

незвичайна місія вас чекає! — Діна перейшла на піднесений тон. — Виконаєте її, і тоді… — Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.

І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.

Він пробурмотів:

— Я готовий…

Пролунав голос старого Федосова:

— Ді-но!

— Зараз! — озвалася вона. — Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту — за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.

Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.

— Йдіть через двір. Він уже тут.

— Хто?

— Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.

Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.

— Що таке? — стривожено спитала Діна.

— Нічого… Так я піду.

— Стривайте. Чому ви так зблідли?

— Я?.. Хіба?

— На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?

— Вперше бачу. Просто… — Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».

— Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…

Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.

Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.

Олексій пройшов мимо, коротко кинув:

— Йди за мною.

За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.

— Бачив, хто на лінійці, приїхав? — спитав Олексій.

— Товстун в кацавейці, хуторянин…

— Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?

— Угу.

— Швидше, він зараз вийде!

Володя ще раз підтягнув халяви і пішов назад. Олексій, стоячи за тополями, стежив за ним.

З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.

Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.

«Просить підвезти», догадався Олексій.

Володя домовився і скочив на лінійку.

Лінійка зникла за поворотом.

О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.

Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.

— Не треба! — сказала Діна. — Так краще…

Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:

— Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…

… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів — Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.

Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.

Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:

— Упаковка надійна!

Ніхто йому не відповів.

Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.

— Стукає, — промовив він.

Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.

— Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, — зауважив Іларіонов.

Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:

— Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…

— Блесмергон, Інгланд, — виправив його Іларіонов. — Англійського походження. Відома фірма.

— Розрядити зумієш? — спитав Саковнін коменданта.

— Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.

— Що ж робити?

— Може, зупинити годинник? — запропонував молодий співробітник особливого відділу. — Придержати стрілку — і все зупиниться.

— Не можна, — заперечив комендант. — Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку — а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.

— Стривай. Пусти-но. — Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

— А що це за стрілка, третя?

— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.

Олексій підійшов.

— Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення,

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

— Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.

— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…

— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

— А адреси? — нагадав Олексій.

— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти