Стівен Кінг - Що впало, те пропало

«Це найкраще, що я можу зробити, — думає він. А якщо ще пощастить вийти звідси й не нарватися ні на кого, хто почне запитувати, якого біса я тут роблю, буде взагалі чудово». Він замикає підвал, потім іде до головного входу, прислухаючись і весь час згадуючи, як приводив сюди Тіну, щоб вона не слухала, як лаються батьки. Щоб вони обидва цього не слухали.

Піт обережно визирає на Березову вулицю, бачить, що на ній нікого, і спускає візок Тіни сходинками. Повертається до дверей, замикає їх, після чого йде додому, не забувши знову помахати містеру Тайю. На цей раз махати простіше. Він навіть кілька разів кидає фрісбі Біллі. Другий у повітрі перехоплює собака, і вони обидва регочуть. Тепер, коли записники лежать у підвалі Залу відпочинку серед інших картонок, сміятися теж легко. Піт ніби весь став легше фунтів на п’ятдесят[67].

А то й на всі сто[68].

18

Коли Ходжес входить до передпокою крихітного номера на сьомому поверсі «Тернер білдінг» на Ловер-Марлборо-Стрит, Холлі схвильовано міряє кроки, з рота в неї стирчить ручка «Бік». Побачивши його, вона зупиняється.

— Ну нарешті!

— Холлі, ми розмовляли по телефону всього п’ятнадцять хвилин тому. — Він обережно дістає ручку в неї з рота й розглядає сліди від укусів на ковпачку.

— А здається, набагато довше. Вони там. Схоже, подруга Барбари плакала. У неї були червоні очі, коли я принесла їм кока-колу. Іди, Білле. Іди, іди, іди.

Торкатися Холлі він не стане, тільки не зараз, коли вона в такому стані. Мало що з нею з переляку станеться. Хоча зараз їй уже набагато краще, ніж коли він зустрів її вперше. Під терплячою опікою Тані Робінсон, Джерома й матері Барбари в неї розвинулося щось на кшталт смаку в одязі.

— Піду, — каже він. — Тільки я був би не проти спершу трохи розібратися. Ти знаєш, що взагалі відбувається? — Є багато різних варіантів, адже гарні діти не завжди такі вже й гарні. Це могла бути якась дрібна крадіжка в магазині або травка. Можливо, у школі їх хтось залякує. Або якийсь дядько зі швидкими рученятами й нетерплячими пальчиками. Принаймні можна бути впевненим (майже впевненим, усе можливо), що подруга Барбари нікого не вбила.

— Це брат Тіни. Тіна — це ім’я подруги Барбари, я вже казала? — Холлі не помічає, як він кивнув; вона пожадливо дивиться на ручку. Не отримавши її, береться за нижню губу. — Тіна думає, що її брат десь украв гроші.

— Скільки її брату?

— Навчається в середній школі. Це все, що я знаю. Можна мені мою ручку?

— Ні. Вийди на вулицю й викури сигарету. — Її очі піднімаються вгору й зміщуються ліворуч. Ходжес, коли ще був поліцейським, бачив цей красномовний рух багато разів. Олівер Медден навіть кілька разів таке виробляв, якщо пригадати, а щодо брехні Медден — профі. — Я ж кину…

— Лише одну. Це тебе заспокоїть. Ти їх нагодувала?

— Якось не подумала про це. Яка я…

— Нічого страшного. Сходи через вулицю купи чогось перекусити. «Нутрабар» або щось таке подібне.

— «Нутрабар» — це батончики для собак, Білле.

Він терпляче пояснює:

— Отже, енергетичні батончики. Здорова їжа. Без шоколаду.

— Добре.

Вона йде у вихорі спідниць і босоніжок. Ходжес робить глибокий вдих і входить до свого кабінету.

19

Дівчатка сидять на кушетці. Барбара чорна, а її подруга Тіна біла. Його перша дивакувата думка: сіль і перець у сільниці й перечниці з одного набору. Тільки сільниця й перечниця не зовсім однакові. Так, в обох волосся зав’язані хвостиком. Так, на обох однакові кеди та інші речі, які вважаються модними для дівчаток-підлітків у цьому віці. І так, у кожної в руках журнал з його кавового столика — «Гонитва», присвячений пошуку втікачів боржників, не найкраще чтиво для дівчаток, але це нічого, тому що жодна з них не читає.

Барбара в шкільній формі й має більш-менш зібраний вигляд. Її подруга в чорних слаксах і блакитній футболці з аплікацією метелика на грудях. Обличчя її бліде, почервонілі очі дивляться на нього з надією і водночас зі страхом, від чого стискається серце.

Барбара зіскакує з кушетки й обіймає його. Раніше вона б щонайбільше стукнулася з ним кулаками, та й то в кращому випадку.

— Привіт, Білле. Рада тебе бачити. — Як по-дорослому вона говорить, як виструнчилася. Невже їй уже чотирнадцять? Чи можливо таке?

— І я радий тебе бачити, Барбс. Як Джером? Збирається на літо додому приїжджати? — Джером зараз студент Гарварда, і Тайрон Екстазний Кайф — його альтер еґо, — схоже, пішов на спочинок. Коли Джером ще навчався в середній школі й допомагав Ходжесу, Тайрон був частим гостем. Ходжес не надто за ним нудьгує, Тайрон завжди надто дитинився, але Джерома йому не вистачає.

Барбара морщить носик.

— Приїжджав на тиждень і знову поїхав. Він веде свою дівчину, вона звідкись із Пенсільванії, на котильйон[69]. Ти не вважаєш це расистським? Я вважаю.

Ходжес на це не ведеться.

— Можливо, познайомиш мене зі своєю подругою?

— Це Тіна. Вона раніше жила на Гановер-стрит, за рогом від нас. Вона хоче наступного року зі мною перейти в Чапел-ридж. Тіно, це Білл Ходжес. Він може допомогти тобі.

Ходжес злегка нахиляється, щоб простягнути руку білій дівчині, яка так само сиділа на кушетці. Вона спочатку відсахується, потім несміливо тисне руку. Відпустивши її, починає плакати.

— Не треба було мені приходити. Піт мене вб’є.

«От дідько», — думає Ходжес і дістає з коробочки на столі кілька серветок, але не встигає дати їх Тіні, бо Барбара вихоплює їх у нього з руки й витирає дівчинці очі. Потім знову сідає на кушетку й обіймає її.

— Тіно, — говорить Барбара, причому досить суворо, — ти прийшла до мене й сказала, що тобі потрібна допомога. Це допомога. — Ходжес здивований тим, як зараз вона схожа на свою матір. — Просто розкажи йому те, що розповіла мені.

Барбара повертається до Ходжеса.

— Моїм про це ані слова, Білле. Холлі теж. Якщо розкажеш татові, він розповість Тіниному татові, і тоді у її брата справді будуть неприємності.

— Поки не будемо про це. — Ходжес витягує з-за столу обертове крісло, воно сидить там міцно, але йому це вдається. Йому не хочеться, щоб його й перелякану подругу Барбари розділяв стіл, через що він був би надто схожим на директора школи. Ходжес сідає, затискає руки між колінами й посміхається Тіні. — Давай почнемо з твого