Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

щоб та сіла поряд. Але раптом відчула, що цей рух подруга може сприйняти як настирність. А бува та воліє сісти трохи далі, на стільці? Панна злякалася власної неделікатности, відчула докори сумління, знову розляглася на канапі, заплющила очі й заходилась позіхати, мовляв, до такої пози змушує дрімота. Під настирливою фамільярністю панни Вентейль я впізнавав запобігливі й несміливі жести та раптову сором'язливість небіжчика. Нараз вона підвелась і вдала, ніби намагається причинити віконниці, але не може дати собі ради.

— Не причиняй, мені задушно, — мовила подруга.

— Але ж нас можуть побачити, — заперечила панна Вентейль.

Певне, вона побоювалась, коли б та не подумала, що ці слова сказано, аби викликати її на бажану відповідь, якої панна Вентейль домагалася, але зі скромности давала їй змогу заговорити першій. Ось чому, хоча мені з мого сховку було не дуже добре видно, погляд панни Вентейль, здається, набув того виразу, який так подобався моїй бабусі, коли панна додала:

— Я хотіла сказати: можуть побачити нас за читанням. Страх як неприємно усвідомлювати, що за тобою підглядають, навіть якби ти займався найпрозаїчнішою справою.

Через вроджену делікатність і несвідому ґречність вона втримала слова, які ладні були злетіти з вуст і без яких її прагнення навряд щоб спевнилося. Й увесь час у глибу неї самої несмілива й благальна дівчина молила й відтісняла нечесу-солдафона-звитяжця.

— О так, тут такі розигри, що за нами напевно стежать, — ущипливо відповіла подруга. — Але чи не все одно? — докинула вона (вважаючи своїм обов'язком лагідно й лукаво моргнути, вимовляючи ці слова зумисне цинічним тоном, а вимовляла вона їх так із сердечної доброти, бо знала, що цим потішить панну Вентейль), — якщо й побачать, то так навіть краще.

Панна Вентейль, здригнувшись, обернулась до неї. Совісне й чуйне серце не знало, які слова можуть несамохіть скотитися з язика, бо почуття брало гору. Вона намагалась по змозі знехтувати свою істинну моральну природу, знайти мову, властиву зіпсутій дівчині, за яку бажала себе видати, але боялася, коли б слова, які та вимовила б щиро, не пролунали фальшиво в її гарних вустах. І в тому, що панна дозволила собі сказати, звична сором'язливість паралізувала зухвальство і, вимовлене вимушеним голосом, воно пересипалося запитаннями: «Тобі не холодно?.. Тобі не дуже жарко?.. А може, хочеться лишитись самій і почитати?»

— Здається мені, панно, сьогоднішні ваші думки якісь сороміцькі, — сказала панна Вентейль на завершення репліку, очевидно, чуту не раз від подруги.

Відчувши, як у викот крепового корсажу її обпік поцілунок подруги, панна Вентейль тихо скрикнула, випручалася, й обидві почали ганятись одна за одною, підскакуючи, змахуючи руками, мов крилами, щебечучи й тінькаючи, наче закохані пташки. Нарешті панна Вентейль упала на канапу, а та — поверх неї. Але подруга опинилась плечима до столика, на якому стояв портрет старого вчителя музики. Панна Вентейль зрозуміла, що та не побачить його, якщо не привернути до нього її уваги, тож скрикнула, ніби щойно сама помітила портрет:

— Ох, батько дивиться на нас! Не знаю, хто його сюди поставив. Адже я двадцять разів казала, що тут йому не місце.

Я згадав — саме так говорив пан Вентейль моєму батькові про свої музичні твори. Мабуть, цей портрет служив дівчатам для ритуального святотатства, бо приятелька відповіла словами, взятими, очевидно, з їхнього служебника:

— Та облиш його, хай собі стоїть, тепер він нам не докучатиме. Заспокойся, вже не скиглитиме, не туркатиме, щоб ти куталася в пальто, коли вікно відчинене. Паскудна мацапура!

Панна Вентейль відповіла: «Годі-бо, годі!», й проказала це тоном м'якого докору, що свідчив про доброту серця, бо в словах не було обурення (вона, очевидно, привчила себе — з допомогою яких це софізмів? — не давати в такі хвилини волю обуренню). Цей своєрідний гамулець вона добровільно, аби не здатись егоїсткою, сама накладала на розкоші, які хотіла справити їй подруга. Крім того, ця усміхнена тактовність у відповідь на блюзнірство, лукавий і ніжний докір, може, видавалися її щирій і добрій натурі наймерзеннішим і найоблеснішим проявом того плюгавства, в яке намагалася викачатись. Але вона не могла опертися звабі люботи, яку їй обіцяли пестощі тієї, що була така нещадна до безборонного небіжчика. Панна скочила на коліна приятельки, наставила невинно їй до поцілунку лоба, ніби була її дочкою, раюючи від самої думки, що вони вдвох виявляють до пана Вентейля крайню жорстокість, і далі збиткуючись над його батьківськими почуттями, хоча він уже в сирій землі. Подруга взяла її голову й почоломкала в лоба, до чого не довелося силувати себе, бо щиро прихилилась до панни, а, крім того, прагнула по змозі скрасити печальне життя сиротини.

— Знаєш, як би я вчинила з цим старим опудалом? — вирекла подруга, беручи портрет.

І щось шепнула на вухо панні, але я не розчув.

— Де тобі! — відгукнулась панна Вентейль. — Не стане в тебе духу!

— Не стане духу плюнути? Ось на це? — перепитала приятелька з навмисною брутальністю.

Більше я нічого не чув, бо панна Вентейль з виразом утоми, незграбна, заклопотана, невинна й сумна, підійшла до вікна й зачинила віконниці, але тепер я вже знаю, яку віддяку дістав по смерти пан Вентейль од своєї доньки за все, що переніс через неї за життя.

А проте згодом мені подумалося: якби пан Вентейль міг бути свідком цієї сцени, він, може, не втратив би віри в добре серце своєї доньки і, може, не так-то й розминувся б із правдою. Звісно, в кожному вчинку панни Вентейль зло аж кричало, пишаючись в усій своїй красі, на яку тільки здатна садистка. Радше при рампі бульварних театрів, аніж при світлі лампи сільської хати, можна побачити дівчину, котра під'юджує приятельку плювати на портрет свого батька, який присвятив їй усе життя, а в житті садизм найчастіше лише закладає наріжний камінь під естетику мелодрами. Насправді, може, й трапиться така дівчина, аж ніяк не садистка, здатна з неменшою, ніж панна Вентейль, жорстокістю глумитися над пам'яттю та волею померлого батька, але вона не стане збиткуватися задирливо, не допуститься жесту, сповненого такої примітивности й такої простодушної символіки. Те, що є в її поводженні кримінального, буде заличковане від чужих і навіть від власних очей, бо вона сама собі не признається, нібито чинить зло. І якщо спустити з думки те, як це здавалося збоку, то, безперечно, зло в серці панни Вентейль, принаймні на первісній стадії, було не без підмісу.

Садистка штибу панни грала в зло, тоді як викінчена гріховодниця в зло грати не може, бо зло не поза її