Світлана Талан - Купеля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми всі свідки того, — перебив мене співбесідник.
— Але ж того цукру, за яким люди непритомніли в чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на всіх жителів, але він не потрапляв до крамниць. У той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків і лимона, міський голова та прокурор міста продавали цукор цілими вагонами. Їхні статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.
— І ти вирішив вивести їх на чисту воду? — посміхнувся Іван.
— Так, — зітхнув я. — Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.
Всі оглухли — похилились
В кайданах… байдуже…[3],
— знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.
— Дон Кіхот знайшовся! — незле дорікнув сусід.
— Мені дали відкрито виступити лише один раз, — продовжив я. — На тому моя боротьба скінчилася.
— І як же тобі, друже, пришили здирництво?
— Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху й так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати автозапчастинами. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого в тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки в нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру в таких розмірах, але тоді не надав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у визначений термін, і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і призначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на роботі, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У призначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція із собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки й уже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.
— Тобто, — мій співбесідник навіть жувати перестав, — твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!
— Так! Уже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого й не сував носа, куди не просять.
— Але ж… Він був твоїм другом!
— Я так вважав, але виявилося, що вища посада важливіша за дружбу.
— От мерзотник! Я б своїми руками його задушив!
— А я не буду, — зізнався я. — Один у полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачі? «У всякого своя доля…»[4] Хочу сімейного затишку й спокою.
— А в очі хочеш йому подивитися? — запитав Іван, зітхнувши.
— Можливо.
…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються й серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся й чую знайоме тілікання.
— Хто там? — за дверима запитує син.
— Синку, це я, твій тато! — кажу я й не впізнаю свого голосу. У горлі застрягла грудка й заважає дихати.
Клацнув дверний замок, і я побачив свого Максимка.
— Заходь… те, — каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.
— Здоров, сину! — тисну його теплу долоньку.
— Привіт! — усміхається до мене.
Я не стримуюся, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.
— Ти мій тато? — запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його собі на коліна.
— Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?
— Я згадав тебе. Ми ходили в зоопарк, там була така смішна мавпочка! Ти не забув?
— Ні, — кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.
— Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!
— Еге ж, — погоджуюсь я. — А де це наша мама?
— Вона пішла до дяді Юри, бо в нього сьогодні день народження, — пояснив Максимко.
Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні день народження.
— Мама не казала, коли повернеться додому? — спитав я в сина.
— Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.
— Увечері?
— Мабуть. Вони ось тут сплять, — показав пальчиком на наш диван.
— Завжди? — поставив дурне запитання.
— Ага! А ще вони цілуються й незабаром одружаться, — охоче пояснив хлопчик. — Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?
— Максимку… — Я подивився йому у вічі. — Запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато — я. Я ним був і залишуся. Зрозумів?
— Так!
— Синку, ходімо надвір погуляємо, — запропонував я, підводячись із дивана. — У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?
— Машинку на дистанційному управлінні! — загорілися його оченята.
— То ходімо купимо!
Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її в коробку.
— Удома буду гратися, — пояснив він, — а то ще піском двигун заб’ється й зламається.
Він сів поруч зі мною й залюбки їв морозиво.
— Ти будеш жити з нами? — запитав він.
— На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.
— А правда, що ти зек?
— Колишній.
— Зек — це погано?
— Так, синку.
— А ти який? — запитання, яке загнало мене в глухий кут.
— Я? Хороший.
— Тобто є зеки погані, є хороші. Ти хороший зек?
— Звідки ти взяв це слово?
— Мама й дядя Юра так кажуть про тебе.
— Синку… — Я обійняв його за худенькі плечі, притиснув до себе. — Я вже не зек. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Купеля», після закриття браузера.
