Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Добре, добре, — п'янувато кліпав сторож.

«Яка власть, така масть», — згадав він Петрову приповідку, й на душі потепліло.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

На ваш запит про особу з кримінальним прізвиськом Барак повідомляємо, що такий віднедавна значиться в нашій картотеці як імовірний співучасник міжнародного злочинного угруповання з торгівлі жінками та дітьми. Контакти через Словаччину. Справа перебуває в розробці.

Комісар Інтерполу на теренах Східної Європи

П'єр Ферне.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні Гансу Браке

На ваше прохання повідомляти про все, що може мати стосунок до дій і зв'язків Лиса, даю короткий звіт.

Барак несподівано зізнався в підпалі своїх магазина й автомобіля. Хоча останні експертизи це заперечують. Є підозра вважати, що таким чином Барак намагається приховати щось інше, відвернути увагу слідства.

Так само несподівано подав заяву на звільнення директор дитбудинку Гнатюк, а також зняв свою кандидатуру на посаду мера. До цього він підтримував з Бараком приятельські стосунки, подейкують, що спалений магазин був їх спільним бізнесом. Зауважу, що Лис декілька разів відвідував той дитбудинок. Це перше місце, куди він навідався в Мукачеві. Наші спроби опосередковано, через нейтральних людей, довідатися щось від Яніни Синички нічого не прояснили. Або вона нічого не знає, або не хоче про це говорити.

Сьогодні Лис підніс дорогий подарунок місцевому монастиреві — велику картину засновника Закарпатської школи живопису Й. Бокшая. З цього приводу ігуменя та архімандрит вшанували його заздравною літургією і святковим обідом. Картину ми «пробили» по реєстру — «чиста».

Їздив Лис у село Кленове. Цікавився рецептами тортів і кустарними промислами.

Інших суттєвих подій не спостерігалося.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик.

Ісус перейшов Перевал

Старовинний вітраж кидав на їх стіл сніп карамельного світла, і вино в скляній карафці виглядало, як оливкова олія. Архімандрит підняв келих:

— Моя заздоровниця — за вас. Нині ви подарували людям скарб. Отже, цей скарб завжди буде з вами. А там, де скарб, там і ваше серце.

Ігуменя пригубила вино і, посилаючись на справи, покинула трапезну.

— Пригощайтесь, — війнув широким рукавом отець Лука. — Тут немає делікатесів, зате ці яства подаровані нам Згори не тільки як найліпша їжа, а й ліки. Так стверджував мій учитель, блаженний старець Веніамін. Упродовж свого довгого подвижницького життя він споживав тільки ці сім заповітних страв: червоний буряк, цибулю, рибу, кашу або квасолю, кисле молоко, яблука й горіхи. Він уважав, що, харчуючись таким чином сім років поспіль, можна цілком оздоровити й навіть обновити тіло.

— А чи казав ваш старець щось на рахунок обновлення душі? — запитав гість-благодійник, підвівши очі, які досі, здавалося, ховав.

Чернець відклав виделку і випростав дужі плечі. Плечі десантника.

— На рахунок цього можу повторити його достеменно, бо свого часу ці слова стали для мене визначальними. Прийде час, казав блаженний Веніамін, і ви не схочете, не зможете бути такими, як раніше. Це може статися враз. І не слід цього боятися. Все змінюється в цьому світі. І людина теж. Змінюйтесь. Одягайте іншу сорочку на тіло. Одягайте душу в нові шати. І не чекайте для цього нового ранку чи понеділка. Ставайте новою людиною вже. Якщо мало працювали — працюйте більше. Якщо забагато — працюйте менше. І так у всьому. Вирівнюйте себе з Природою. Скидайте з себе недобрі звички старої людини (без огляду на те, скільки вам років) — і обновитесь. І з полегкістю підете вперед. І не озирайтесь, не жалкуйте за тим, що лишилося позаду, що впало з вашого горба… Так казав мені той мудрець.

— І так ви прийшли до Бога? — запитав уважний його слухач, що майже нічого не їв.

— Бог завжди був зі мною, — сяйнув антрацитовими очима чернець. — Я це відчував, відколи він покликав мене у цей світ. Моя мати, народивши в муках двох дітей-близнят, померла. А я вижив. Я жив за двох, ніби перебрав на себе їхні долі. Якось у дитинстві я допомагав товаришеві нести колоду з лісу. Щоб скоротити шлях, ми пішли не на міст, а до старої кладки. Була рання весна, вода нуртувала під нами, била об палі крижаними окрушинами. Я підсковзнувся, колода хитнулася і скинула мене в ріку. А того хлопця вдарила по голові другим кінцем, і він одразу пішов на дно. А я вхопився за колоду обома руками і поплив. Поки мене не виловили. Я навіть не застудився. Тоді я зрозумів, що мушу нести на собі ще один хрест. Але на цьому мої випробування не скінчилися. Мене відправили служити в Афганістан. Туди посилали багатьох хлопців з гірських районів. Ця війна була жахлива тим, що з нами не воювали, нас просто знищували. І їх, афганців, судячи людськими мірками, можна зрозуміти. Але нам, молоденьким солдатам, від цього легше не було. Ми супроводжували у вузьких ущелинах автоколони з пальним і боєприпасами. А вони стежили за нами зі скель, вичікуючи зручну нагоду. Весь час я відчував чужі очі на своїй спині. Як беззахисна дичина під прицілом мисливця. Можете уявити той стан крихкої юної душі?

— Можу, брате Луко. Можу. І вихід із того стану тільки один — самому ставати мисливцем. Жорстоким і влучним.

Монах ледь осміхнувся. Це молодило його, навіть при сивуватій бороді.

— Це вже питання вибору. Але мисливець — суддя і кат. Я вибрав інше. Я вручив себе в руки Господа. І душа моя заспокоїлась. А кулі обминали тіло. Хоча хлопців поряд рвало на шматки. Душмани поціляли в першу і останню машини, а потім спокійно розстрілювали нас. Чи знаєте ви, брате, як вибухає вантажівка з мінами і як палає бензовоз?! — архімандрит розповідав начебто спокійно, але обличчя його побордовіло.

— Мені доводилося бачити це в Чечні, — стримано докинув співрозмовник.

— Тоді ви мене розумієте. Хлопці згоряли живцем, шматки тіл розкидало на сотні метрів. А я брав автомат і стріляв у каміння. Я боявся навіть випадково поцілити в чужу людину, яка захищала свою батьківську землю. Вони нас не кликали сюди. І я стріляв у каміння… Якось я їхав у голові колони з водієм та