Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

про це, — урочисто мовив Ліщинський. — Погодьтеся, міг обидва рази. Я пояснив: він виграє, якщо ви постійно відчуватимете гіркоту власної поразки. Але весь цей час готував відступ, панове. Телеграма від Навроцького збивала всі плани й була небезпечною. Звідки цей нишпорка винюхав...

— Телеграму дав я, — у голосі Клима не чулося нічого, крім втоми.

Реакція професора йому сподобалась. Саме такої чекав. Не давши оговтатися, повів далі:

— Ваша затія з благодійним фондом — чудовий спосіб бути поруч зі мною. Вам і вашому асистентові. Не нова ідея, але тут спрацювала. Пані Богданович розчарується, не кажучи вже про панну Райську.

— Дарма ви, — образа прозвучала щиро. — Я справді давно шукав нагоду щось подібне заснувати. Колеги в Європі опікуються подібними фондами. Тому тримати вас у полі зору таким чином — мета другорядна. Хоч визнаю, тут суміщав приємне з корисним.

— А що для вас корисне? — раптом вигукнув Йозеф.

Клим зупинив його жестом.

— Потім про це, Шацький. Мене цікавить, як я привів Мазура до п’ятої жертви. Не збагну, коли ж він устигав стежити за мною. Чи наймав когось?

Ліщинський коротко реготнув.

— Пане Кошовий, є прості речі й шляхи, коротші, ніж думаєте. Чому ви вирішили, що Альберт стежив за вами? Не вважайте себе пупом Землі. Він вистежив не вас, а повію. Бачив їх удвох із Анною. Перед тим, як... ну... розумієте... видер із наляканої повії адресу коліжанки. Чомусь вирішив: вона бачила їх разом, Різника шукає вся поліція, неодмінно вийдуть на слід подружки.

Нарешті в Кошового склалося.

— То він... не стежив за мною? Навіть не знав, що я теж її знайшов?

— Це ж бувають такі трафунки! Мазур лише вирішив підсунути вам черговий сюрприз від Різника. Перед тим поговорив з приреченою. Чому вона розказала про зустріч із вами — Бог його знає. Альберт сам не пригадає. Можливо, бовкнув ваше прізвище, всує згадав, робилося все для вас, ось і вирвалося мимоволі. Знання про ваше знайомство підказало ідею для телеграми. Мазур усім ділився зі мною, це ж важливо, це його перемога, — випаливши все на одному диханні, професор перевів подих: — Досить. Основне знаєте. Вволите тепер мою цікавість, пане Кошовий?

— Прошу.

— Як ви дізналися?

— Мазур сам підказав, — пояснив Клим. — Убивство Луки Різника вибилося із загальної картини. Добре, аби лише вбивство, тут він міг би заплутати краще. Але перед тим хлопець зник. Його не викрали, напевне пішов сам із тим, кого знав і кому довіряв. У цьому переліку, крім матері, кузена, мене й ще кількох осіб — той, хто лікує. Лукан тюрму вважав такою собі лікарнею. Довіряв лікарям. Я вирішив перевірити всіх. Ви, до речі, теж входили до переліку наближених, проте професор Ліщинський — ось він, на долоні. Вирішив навести довідки про доктора Мазура. Отримав відповідь. Далі — ви знаєте.

— Коло замкнулося.

— Так, пане професоре.

Аж тепер Кошовий відчув, як втомився.

Ніби півдня вантажив тяжке.

Давно не відчував нічого схожого.

— Робіть, що маєте, пане комісар, — промовив він.

І відвернувся — не хотів зустрічатися з Ліщинським поглядами.

Дорогою назад зробив гак — вчасно згадав, що збирався прихопити додому пляшку вина й квіти.

Годинник показував по третій, лише почало смеркати, але більше нічим займати себе Клим сьогодні не міг. Хотілося прийти додому, перевдягнутися в хатню куртку, засунути ноги в капці, вмоститися в фотелі, накритися затишніше пледом, розкурити сигару й пити алкоголь маленькими ковтками. Бася нині не збиралася по обіді нікуди йти, хіба десь вибіжить у салон до котроїсь із подружок, допліткувати про весілля, яким завершиться для неї цей тиждень. Кошовий зазвичай не заперечував, та саме зараз мав намір умовити її лишитися вдома. Вони смакуватимуть напій разом, зготують вечерю, наприклад — струдель, опанований, майбутньою дружиною. Зазвичай Клим намагався не втручатися в кухонні справи, але чом би й не спробувати докласти до страви чотири руки...

Він чи не вперше за кілька останніх років повертався з відчуттям добре, до кінця доведеної справи. Від почутого й побаченого на душі не полегшало. Хоч віру в медицину, науку та людство загалом не втратив. Проте на дві особи, ладні ставити все це під сумнів, уже було менше.

Басі розказувати не збирався. Вона прочитає в газетах, котрі не минуть такої сенсації, і потім сама буде переповідати історію про Різника з Городоцької та його покровителя ще довгенько, присмачуючи її кожен раз новими подробицями.

У крамниці купив букет троянд, три квітки, кожну люб’язна господиня відібрала й вирізала власноруч. Далі завітав до магазину, передумавши в останню мить: спокусився замість вина солодкою вишнівкою від Бачевських. Яка різниця, Бася любить солодкі напої незалежно від того, чим пригощають: десертним вином чи наливкою. Не витримав, під настрій попросив іще шоколадних цукерок, узяв пакунок під пахву й тепер пішов із почуттям остаточно виконаного обов’язку.

Біля брами чогось крутився Гнат Бульбаш, і Кошовий, так само під настрій, просто так виділив йому цілу чвертку. Двірник не здивувався, знизав плечима, взяв, ніби так мало бути, повернувся й посунув у якихось справах вулицею вниз. Останнім часом він читав, на Климову думку, забагато газет. Так, прочитане додавало знань, але Клим давно зробив висновок: Бульбаш із тих людей, для кого знання — додатковий тягар. І всяке нове не підносить настрій, а, навпаки, вганяє в смуток.

Ось хто ілюструє Соломонову мудрість: багато знань — багато печалі.

Кошовий давно так не квапився додому. Перескакуючи через дві сходинки, дістався своїх дверей. Притримав подарунки правою, притиснувши до себе. Лівою постукав.

Зсередини не відчинили.

Бася таки подалася до подружок на каву-чай.

Піднесений настрій трохи зіпсувався, Клим збирався зробити сюрприз. Та нікуди Бася не подінеться, вернеться додому рано чи пізно. Краще, звісно, раніше.

Далі тримаючи квіти й пакунок під пахвою, поліз по ключ.

Раптом завмер.

Край дверей прилягав не щільно.

Шпарина. Тонка, але шпарина.

Відчинено.

За Басею такого ніколи не водилося. Могла забути рукавички в салоні, та забути зачинити двері — це не про неї.

Кошовий потягнув за ручку.

Перше, що побачив, ступивши до передпокою, — її зимове пальто. Мала їх три, але виходила тільки в цьому, новішому, сезонному.

— Басю! — крикнув Кошовий, причиняючи двері за собою. — Басю, ти вдома?

Зробивши ще кілька кроків, побачив широко прочинені двері спальні.

— Басю!

Вона була вдома.

У спальні.

У білій весільній сукні.

Лежала