Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Як це?..

— Три Кути — матеріальні. Їх легко знайти, бо вони лишають слід. Четвертий — ні. Його не можна схопити, зберегти, передати. Бо Четвертий Кут — це вибір. І саме тому ви весь час думали, що він — Перший. Бо він найважливіший.

Роджер повів рукою, і з’явились чотири пульсуючі кола. Три з них — ясні й чіткі. Четверте — пульсувало, але не мало форми.

— Перший Кут — це носій імпульсу.

— Другий — резонанс.

— Третій — провідник.

— А Четвертий?

Роджер усміхнувся:

— Четвертий — це тиша після запитання. Це момент, коли ти міг би зробити все. Але обираєш не робити — не через страх, а через розуміння.

Його очі відбивали Aeternum, де він колись чекав першого вибору.

— Тобто магія — це не подарунок? — прошепотів Ельрайн.

— Це відповідальність. І це відповідь світу на твою правду. 

— Один ферінець, — мовив Роджер, — стояв біля палаючого міста. В його руках була руна вітру. Він міг стерти місто з лиця землі. Але опустив руку. І пішов. Той вибір ніхто не побачив. Але на тому місці через сто років виросло селище, де народився перший архіварій міжрасової школи.

— Один гном, — продовжив він, — відмовився кувати мечі для Даріка. Не з ненависті. З втоми. З сорому. Через це інша раса отримала шанс відступити. І жила ще три покоління.

Ельрайн мовчав. Але його погляд був уже не пошук. А розуміння.

— Четвертий Кут — це… не я?

— І так, і ні. Це не твоя особистість. Це твій вибір. Той, який робиться тоді, коли не лишається свідків.

— Я відмовлявся вбивати в Лісі Крику. Але… це нічого не змінило.

— Змінило. Ти просто не був там, коли зійшло насіння.

Роджер поклав руку на плече Ельрайна.

— Це і є Айліс’ен. Це не місце. Це стан. Тут зберігаються не дії, а їх суть. І тому саме тут народжується Кут.

Ельрайн заплющив очі. І нарешті побачив, не зірками, не логікою — а тихим знанням. Його битви не даремні. Його вага не в силі. Його присутність — це і є магія, коли вона мовчить.

Храм Тиші.

Ельрайн ступив уперед.

Під ногами — не камінь і не пісок, а щось, що не тримало форму. Ніби сам простір відмовлявся фіксувати його присутність.

Перед ним — арка, висічена з того ж матеріалу, що й повітря навколо: прозора, ледь блискуча, як ранковий подих на склі. За аркою — темрява — не лячна, а мов спогад матері перед народженням.

Він увійшов.

У храмі не було нічого. Жодного об’єкта, жодного символу, ні вогню, ні світла. Але очі всеж бачили. Як ми бачимо себе зсередини.

Ельрайн зупинився. Тиша обняла його не ззовні, а зсередини. Вона не просто заглушувала звуки — вона розчиняла їх. Навіть думки — не звучали. Вони просто існували.

І тут прийшло відчуття: «Це — місце до народження вибору. Тут не було ані добра, ані зла. Лише — можливість бути обома. Місце, де не звучить “так” або “ні”. Лише — ще ні.»

Він згадав свій перший страх. Не у бою, не під час поранення. А тоді, коли тримав в руках листа від батька. Невідомість — от що найбільше паралізує. Не відповідь. Її відсутність.

У храмі було саме це: мить до відповіді.

Ельрайн сів. Камінь не був твердим. Він просто був. Як спокій, який не треба виборювати. Як храм.

Він не молився. Не роздумував. Не питав. Бо йому не потрібно було. Цей простір — не для запитань. Він — для визнання пустоти.

І коли він прийняв це — з’явилося тепло.

Десь дуже глибоко, ніби з іншого виміру, з’явився майже нечутний звук. Як поодинокий удар серця у вічності. Він не знав, чи то його серце, чи самого світу. Але воно було там. І цього вистачало.

І якщо в цьому храмі була істина — то вона мовчала так само, як і все навколо.

«Я не знаю. Але я є. І це — достатньо.»

Дзеркальний Храм.

Він зробив ще крок і з'явилась дорога, яка не вела до храму — вона ставала ним.

Ельрайн ішов вузьким проходом між стінами, що відбивали світло — спершу просто тьмяно, потім ясніше. Стіни ставали гладкими. Здавалося, вони поглинали простір, а не відображали його. Кожен крок вглиб — глибше у себе.

Це не був шлях героя. Це був шлях свідка. І тіні на стінах не відкидало світло — це він сам кидав їх.

Коли він зупинився, побачив себе.

Але не так, як зазвичай. Його обличчя не було гордим чи чистим. Воно змінювалося. Зморщувалося від гніву, спотворювалося страхом, розмивалося сльозами. Поруч — десятки, сотні варіацій самого себе, як спектр усіх варіантів, якими він ставав — або не наважився стати.

Один з відбитків вийшов уперед. 

Деякі з них відвертали погляд. Деякі — усміхались жорстоко. Один — плакав. Один — благав.