Стефані Гарбер - Каравал

людину, однак двері були зачиненими, ніхто їх не відчиняв.

У кімнаті були тільки Скарлет, граф та ліжко.

Тепер, коли вони лишились удвох, граф рухався інакше. Помпезну вишуканість як рукою зняло, її заступила вперта рішучість завершити одну справу.

Спочатку він зняв рукавички і кинув їх на підлогу. Потім почав розстібати ґудзики жилета. Від тихого клацання Скарлет ледь не знудило. Вона не могла цього зробити.

Спостерігаючи за тим, як батько знущається над Джуліаном, Скарлет нарешті зрозуміла, що намагався їй донести моряк у тунелі. Вона виросла з думкою, що насилля батька — то її провина, наслідок допущених нею помилок, однак нині вона зрозуміла, що ні в чому не винна. Відповідальним за все був батько. Ніхто не заслуговував його покарань.

І от зараз вона нічого поганого не вчинила. Поцілунок із Джуліаном був правильним. Двоє людей свідомо віддали одне одному часточки своїх почуттів. Саме цього прагла Скарлет. Саме на це вона заслуговувала. Ніхто не мав права вирішувати замість неї. Батько завжди ставився до неї, як до власності, проте вона не річ, котру продають і купують.

Раніше Скарлет завжди відчувала, що не має вибору, та зараз, ось тут, вона нарешті збагнула, що має. Їй потрібно лиш ризикнути нарешті зробити правильний вибір.

Знову клацання. Граф розстібав ґудзики сорочки і дивився на Скарлет так, що одразу стало зрозуміло: потім він скине з неї мокру сукню і неодмінно виконає всі пункти угоди.

— Вам не здається, що тут прохолодно? — Скарлет схопила кочергу і поворушила нею колоди, споглядаючи, як полум’я стрибає по металу, поки він не став яскраво-помаранчевого кольору — кольору хоробрості.

— А мені здається, тут доволі жарко, — граф поклав міцну руку на її плече. Розпеченою кочергою Скарлет тицьнула графу в обличчя.

— Не торкайтеся мене.

— Серденько, — це його не надто налякало, не так, як їй того хотілось. — Якщо бажаєш, ми не поспішатимемо. Проте тобі краще це опустити, поки ти себе не поранила.

— Та якось вже впораюсь, не поранюсь, — Скарлет ще ближче тицьнула йому в обличчя кочергою, зупинивши її прямісінько біля яскраво-зелених очей. — Але тобі може й не пощастити. Не рухайся! Й ані пари з уст, якщо не хочеш, аби на щоці з’явився такий самий шрам, як у Джуліана.

Граф дихав уривчасто, проте говорив невимушено й рівно:

— Гадаю, ти не розумієш, що робиш, серденько.

— Перестань мене так називати! Я не твоя! І я знаю, що роблю. А тепер лізь на ліжко, — Скарлет показала кочергою у бік ліжка. Металевий рожевий кінчик починав тьмяніти. Вона думала, що прив’яже його до ліжка. Але не знала, як це зробити. Щойно вона опустить розжарену кочергу, він одразу ж нападе на неї. Та й попри погрози, Скарлет сама не знала, як скористатись кочергою.

— Я знаю, що ти налякана, — тихо мовив граф. — Але якщо ти зараз прибереш цю кочергу, я все забуду. Ніби його й не було. І не завдам тобі шкоди.

Не завдасть шкоди.

Охоронний еліксир!

Пляшечка, яку вона придбала в наметі Проклятого замку, промелькнула у думках. Вона й досі у кишені її чарівної сукні. Треба було лише добігти до гардеробу.

— Ану рушай до ліжка! — Скарлет відступала до гардеробу. Та не встигла вона розвернутися, як граф зістрибнув з ліжка. Однак Скарлет встигла відчинити двері, й на долівку з гуркотом викотився Джуліан. У Скарлет мало серце не вискочило з грудей, коли вона побачила його закривавлене обличчя.

— Що він тут робить? — граф здивовано зупинився і дівчині вистачило цієї миті, щоб ухопити еліксир. Вона нічого не могла зробити для Джуліана, поки спершу не впорається з Д’Арсі.

Скарлет відірвала кришечку з пляшки і вилила її вміст на графа. Зілля тхнуло маргаритками та сечею. Граф задихався та плювався.

— Що це? — він впав на коліна, намагаючись схопити Скарлет, проте більше скидався на дитину, котра намагалась упіймати пташку. Еліксир діяв швидко, притупляючи його реакції, його рухи ставали повільні й незграбні. — Ти припускаєшся помилки, — він дедалі втрачав силу. Тим часом Скарлет поспішила до Джуліана.

— Це саме те, чого прагне Легенда, — граф ледь ворушив губами, котрі німіли, так само, як і решта тіла. — Твій батько розповів мені історію... твоєї бабусі та Легенди. Я не маю жодного уявлення, хто він такий, — граф різко поглянув на Джуліана, — але ти граєш Легенді на руку. Він притягнув тебе на острів, аби зруйнувати наш шлюб. Зруйнувати твоє життя.

— У такому разі, ти програв, — відказала Скарлет. — А от мені навпаки здається, що Легенда зробив мені послугу.

Джуліан розплющив очі. Скарлет допомогла йому підвестись. Колишній наречений безсило лежав підлозі.

— Не будь такою впевненою щодо цього, — пробубонів граф. — Легенда милості нікому не роздає.

31

  и можеш іти? — запитала Скарлет.

— А що я, по-твоєму, зараз роблю? — усміхнувся Джуліан. Та Скарлет нічого смішного не бачила в рані від щелепи до ока. Вона підтримувала Джуліана обома руками, аби він не впав.

— Ягідко, не турбуйся про мене. Нам потрібно знайти твою сестру.

— Спочатку треба накласти шви, — вона поглянула на рвану рану на щоці. Буде шрам. І хоча це й на крихту не позбавляло його вроди, їй боліло від згадки, яким же слабким він був, коли вивалився з гардеробу.

— Ти перебільшуєш, — відказав Джуліан. — Все не так кепсько, як здається. Твій батько лише трішки мене пошкрябав. Сумніваюсь, що він отримує насолоду від тортур, коли жертва лежить без тями.

— Але у шафі ти був непритомний.

— Я вже одужав. На мені заживає, як на собаці, — коли вони дісталися нижнього поверху, Джуліан звільнився від її рук, щоб це довести. Світло пробивалось крізь щілини в дверях, спалахували свічки в коридорі, готуючись до ще однієї підступної ночі. На долівці спала купка найазартніших гравців, котрі з нетерпінням чекали, коли з вечірніми сутінками нарешті відчиняться Двері.

— Я й досі вважаю, що тобі потрібно хоча б накласти пов’язку, — прошепотіла Скарлет.

— Може, просто продезінфікувати, — Джуліан переступив через сплячих учасників гри і попрямував до таверни. Скарлет бачила, що після втрати свідомості він ледь переставляє ноги. На барі