Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

   А найбільше Уляну вражали розповіді про церкву. Про те, як усією родиною йшли до храму - не як обов’язок, а як свято душі. Вона, що ніколи такого не бачила, навіть жодної ікони, не чула ні одного разу служби, слухала це, наче спрагла. Її тягнуло до невідомого, але рідного - як дому, в якому ніколи не була, але який знаєш серцем.

- А чому бабусю вам не можна було святкувати потім? - питала вона якось, очікуючи почути логіку чи пояснення.

Богдана лише похитала головою, зітхнула глибоко, і подивившись в онуччині щирі очі, сказала:

- Бо боялися. Віри боялися, та й всього українського боялися.

   Тоді дівчинка ще не все розуміла. Вона була ще досить юною, вихованою в рамках комсомолу, де Бога замінювали партією, де замість традицій були лінійки і демонстрації, а замість ікон - портрети вождів. Але глибоко в душі вже прокидалось щось інше - тихе, але вперте. Туга за тим, що було вкрадене. Вона розуміла: її мовчання, як і мовчання мільйонів інших, щодня забирало ще одну нитку з вишитого полотна її національної памʼяті.

   Тільки згодом, подорослішавши, вона дізналась більше. Про розкуркулення. Про репресії. Про те, що її дід Андрій - добрий, щирий дідусь, якого вона обожнювала - був частиною того жахливого механізму. Не головним, не таким можливо жорстоким, але дотичним. Його прізвище фігурувало в списках тих, хто описував майно, «помагав владі» зрівняти бідних із заможними. І це різнуло її серце. «А за що?» - питала вона себе. «За що забирали? Хто дав право?» .

   Перед її очима поставала інша картина: прості люди, що будували хати власними руками, вирощували хліб, збирали худобу - все по крихтах. І раптом - наказ. Списки. Вивезення. Ганьба.

   Жили ж люди. Працювали, як могли. Своїми руками будували хати - не з розкоші, а з потреби. Випалювали цеглу, тесали дерево, власноруч місили глину для мазанки. Ранками йшли в поле, сіяли, доглядали, жали, збирали врожай. Кожна копійка була зароблена потом, кожен колосок - вартував праці. Жили важко, але гідно. По-своєму, по-людськи.

   А тоді прийшли чужі. Або ще страшніше - свої, що стали чужими. І прийшли вони не з хлібом, а з наказом. Не з допомогою, а з «урівнюванням». Прийшли в імʼя рівності - гучного гасла, яке в реальності означало одне: відібрати. Забрати в тих, хто мав. Забрати не тому, що забагато, а тому, що своїм розумом і працею досяг. Бо вмів. Бо вистояв. Бо не схилився.

  І вже доросла Уляна знала напевно: не було й ніколи тієї рівності. Бо коли її прабабуся і ще мільйони людей ходили по полях у голодні роки, шукаючи мерзлу картоплю, буряки, хоч якусь траву, яку можна зварити на вечерю - начальник-комсомолець спокійно вечеряв за столом вкритим скатертиною. Його діти не лежали бліді й мовчазні, з порожніми животами. Його жінка не марніла з кожним днем, тримаючись на самій волі до життя. І ніхто з них не варив лободи замість супу, не ділив один  окраєць хліба на трьох.

   Пізніше Уляна зрозуміє ще більше. Збагне: вся та «рівність» була не про справедливість. Вона була про страх. Про потребу приборкати - дух, гідність, памʼять. Особливо тих, хто не мовчав. Хто ще памʼятав якою була земля до «урівнювання». Хто вмів читати між рядків і міг сказати щось не по лінії партії. Цих треба було вирівняти - в землю.

   Уляна намагалась це збагнути. І чим більше знала, тим більше мовчала - не від страху, а від болю. Вона не могла зненавидіти діда, бо розуміла - у тих часах не всі мали вибір, а хто мав, той роками корився системі комуністів. Але душа все рівно боліла, і вона знала: мовчати більше не можна, їй слід памʼятати і постаратись передати нащадкам.

   Вона ще довго повертатиметься до тих історій. До бабусиних слів, до поглядів старших, до повчань, які були гнічуші за будь-які крики. І не раз питатиме себе: «А якби я жила тоді? Що б зробила я?» І ця думка, в ній, була не риторичною. Вона справді шукатиме відповіді. І знайде їх не в книжках, не в архівах. А в собі.

   У бажанні памʼятати, у потребі берегти. У болісній, майже фізичній любові до свого - до мови, до вишитої сорочки, до правди, яка, хай і в топтана в землю, однаково проростає.

   А потім настав девʼяносто перший.

   Рік, що змінив хід історії, але не одразу змінив людей. Вулиці залишились тими самими - з облупленими фасадами й радянськими вивісками. Обличчя навколо були знайомі, але втомлені - ніби всі довго чекали чогось, самі не знаючи чого. І мовчання ще панувало - звичне, холодне, навчено обережне.

   Але в середині Уляни щось тріснуло. Наче крига, що довгі роки сковувала її серце. Щось крихке, але сильне дало тріщину, і крізь неї проступила потреба. Не можна, не показна. Глибока, давня, справжня - потреба знати. Знати більше, ніж дозволяли. Більше, ніж було написано в підручнику. Вона захотіла доторкнутись до коренів. Бо тільки той, хто знає свої корені, може рости в гору. До справжньої історії, живої, не стерильної, не вигаданої.

   Жінка почала з малого. У тиші вечорів, коли діти вкладалися спати, а чоловік читав газету на кухні, вона діставала бабусині зошити із рецептами. Ті, що пахли старим чорнилом і сушеними травами, бо Богдана ховала між сторінками мʼяту, васильки, пелюстки ромашок. Уляна перечитувала записи, старі листи, згадувала уривки пісень, які бабуся час від часу наспівувала стоячи біля плити  і нотувала. Вона намагалась зібрати те, що залишилось по крихтах, по уламках памʼяті, по тому, що не встигли стерти роки й страх. Але справжнє пробудження прийшло до неї одного осіннього ранку.

   Це було якесь надприродне осяяння. Ні грому, ні світла з неба. Лише ранок - сірий, туманний, і стара церква на окраїні міста, що стояла напівзабута, як жива рана в просторі. Ворота були прочинені. І Уляна, що проходила повз раптом відчула велике бажання зайти, ніби її хтось кликав. Не голосом, не звуком. Десь глибоко. Майже тілом.

   Вона зайшла. І її накрило - не пафосом, не страхом, не дивним почуттям «гріховності», як іноді про це казали. Її обгорнула тиша. Особлива, густа, як світанковий туман у полі. Вона не була порожньою - у тій тиші дихало життя. Старі, потемнілі ікони мовчки дивились згори, і хоч Уляна не знала жодного святого, зображеного на них, кожне обличчя здавалось знайомим. Близьким. Майже родинним.