Пола Маклейн - Леді Африка

груди, поки зрештою мене не зморив тяжкий сон.

32

ротягом наступних тижнів плітки просотувалися до мене у «Соясамбу» з усіх куточків колонії. Вочевидь, мій успіх на перегонах «Сент-Леджер» змусив злі язики знову почати розпускати плітки про нас із Боєм. Джок це почув і вирішив, що з нього досить. Тепер приховані деталі мого шлюбу стали відомі всім. Можливо, так було й раніше, але, на щастя, я нічого не чула про мою ніч із Денісом. Цю таємницю якось вдалося надійно приховати, навіть якщо усе інше знав цілий світ.

Ді залишився в місті на лікуванні, а Бой готувався до втечі. Він залишив свою роботу на ранчо й замовив квиток на корабель до Англії.

— Я нарешті збираюся одружитися зі своєю дівчиною в Доркінґу, — сказав він, закидаючи в сумку свій яскравий піратський одяг. — Почуваюся трохи незручно, залишаючи тебе в халепі.

— Усе гаразд, — сказала я йому. — Розумію, чому ти хочеш поїхати.

І хоча він не підняв голови, схиленої над сумкою, я бачила, що він бореться з власною гордістю.

— Якщо тобі колись знадобиться допомога, сподіваюся, ти мене знайдеш.

— У Доркінґу?

Я скептично глянула на нього.

— Чому ні? Ми ж друзі, чи не так?

— Так, — відповіла я і поцілувала його в щоку.

По від’їзді Боя сумління довго не давало мені спати ночами. Я досі заспокоювала себе: те, що я покинула Джока й зустрічаюся з Боєм, не гірше за все, що роблять у колонії інші. Але тепер поміж працівників ранчо ходили чутки, що Джок погрожував пристрелити Боя, якщо побачить його в місті. Ось чому він утік у свій Доркінґ.

Я почувалася самотньою, пригніченою і палко бажала, щоб батько був поряд. Мені бракувало того спокою, який вселяла його присутність, я потребувала поради. Чи мушу я намагатися не зважати на плітки, чи можна ще щось зробити, аби вони вщухли? І як мені тепер спілкуватися з Джоком, якщо він неконтрольований і подібний до гармати, здатної вистрелити будь-якої миті?

Ді повернувся додому страшенно слабким і розбитим. Він мусив провести в ліжку ще не менше шести місяців, щоб трохи одужати.

— Мені дуже шкода, що Джок таке накоїв, — сказала я йому, поки медсестра поправляла постіль і змінювала пов’язки. Я казала це десятки разів, але, здається, не могла зупинитися.

— Я знаю.

Рука Ді до самого плеча лежала в гіпсі, на шию була надягнута туга шина.

— Річ у тім, що мене захищає громада. Більше захищає, ніж я сам себе можу захистити.

— Що ви маєте на увазі?

Він попросив медсестру залишити нас на хвилину, а коли вона вийшла, сказав:

— Я намагався не афішувати твого імені, та коли в колонії зачують скандал, так просто не вгамуються.

Я відчула себе скривдженою і приниженою водночас — ці двоє почуттів злилися водно.

— Мені байдуже, що вони думають, — збрехала я.

— Я такої розкоші позбавлений.

Він глянув на свої руки, що лежали на акуратно вистеленому простирадлі.

— Думаю, тобі деякий час потрібно триматися якнайдалі від перегонів.

— І що я робитиму? Робота — все, що я маю.

— Зрештою, люди усе забудуть, але поки що воно свіже. Цими розмовами тебе припнуть до ганебного стовпа.

— Чому не Джока? Це ж він збожеволів.

Ді знизав плечима.

— Ми всі дуже вільнодумні, поки нам не припече. Людям якось більш зрозумілі ревнощі обуреного чоловіка, ніж... поведінка дружини. Це несправедливо, але що вдієш?

— Отже, ви мене звільняєте?

— Ти для мене як дочка, Берил. Для тебе тут завжди є місце.

Я насилу ковтнула. В горлі пересохло.

— Я не звинувачую вас. Я на це заслуговую.

— Кому знати, хто на що заслуговує? Ми любимо грати в суд і присяжних, але у кожного всередині є гнилизна.

Він потягнувся до моєї руки й поплескав по ній.

— Повертайся, коли все вщухне. І бережи себе.

Пекучі сльози підступили до очей, але я не дозволила їм вилитися. Кивнула та подякувала йому, а потім вийшла з кімнати, ледь пересуваючи тремтячі ноги.

Я не знала куди мені йти. Про матір з Дікі не могло бути й мови. Кокі ще гостювала в родичів у Лондоні. Берклі дуже тривожився через мене й був надто проникливим, а до Карен зараз я б також нізащо не пішла. Я зрадила її — інакше не скажеш. Вона мені досі подобалася, та що там! — я нею захоплювалась, незважаючи на почуття до Деніса. Та що ж — це було загадкою, яку я мусила розгадати самотужки. В будь-якому разі я, напевно, вже втратила її повагу, й повагу Деніса також. Мусила визнати, наскільки важливою була для мене будь-чия повага тепер, коли моє життя відкрилося для загального огляду. Я пригадала «Ґрін Гіллз» і скандал навколо батькового банкрутства. Він був міцнішим за мене, здавалося, плітки не надто його обходили. Мені знову нестримно захотілося, щоб він був поряд і вказав мені шлях. Я була вражена до глибини душі, біль пронизував мене до кісток. Могла думати лише про те, як швидше поїхати з колонії, подалі від сторонніх очей і цих балачок. Навіть Кейптаун не був достатньо далеким місцем для мене. Але тоді куди ж? Я думала й думала, повертаючись до цього знову й знову та вивертаючи кишені. Я мала всього шістдесят фунтів — майже нічого. На скільки мені цього вистачить? Як далеко зможу заїхати за таку суму?

33

онсервовані каштани й зацукрований мигдаль за вікном магазину «Фортнум і Мейсон». Бавовняні сорочки в червону смужку, краватки та шийні хустки на манекенах у вітринах магазинів на вулиці Ріджент. Водії вантажівок, що тиснуть на клаксони, вимагаючи зійти з дороги. Краєвиди й звуки Лондона захоплювали й викликали запаморочення. До того ж, тут було холодно.

Я залишила Момбаса спекотного дня. З борту корабля спостерігала, як поступово тане гавань Кілінді, теплий вітер розвівав моє волосся й тонку блузку. В Лондоні бруківка була притрушена снігом, укритим кіптявою. Дороги стали слизькими, мої черевики й костюм зовсім не підходили для цього місця. Я не мала ні верхнього одягу, ані калош, і єдиним, що підказувало мені шлях, був лист із адресою Боя Лонга та його нової дружини Дженесі в Доркінґу. Було б