Пола Маклейн - Леді Африка

— Ви ж насправді не збираєтеся цього робити.

— Буває... це моя фантазія про новий початок. Напевне, в тебе теж така є.

— Покинути Кенію? Я ніколи про це не думала. Я б не змогла бути собою в іншому місці.

— Що ж, одного дня ти можеш змінити свою думку. Якщо тут тобі стане занадто боляче.

Вона зупинила на мені погляд, один із найпронизливіших; її очі проткнули мене, мов стріли, й вона відійшла.

Наступні кілька годин я стояла біля стіни позад оркестру, по частинах розбираючи все, що сказала Карен, не в змозі вгадати, чи знає вона про те, що відбулося в нас із Денісом. Він, звичайно, не ризикнув би підійти до мене, й почасти я раділа з цього. Не знала, про що ми могли б говорити, взагалі не уявляла, що я хотіла б сказати йому. Пари танцюристів навколо то сходилися, то розходилися знову, ніби в пантомімі. Життя переверталися. Пари змінювалися за мить... Ось так швидко можна було щось почати або закінчити в житті. Іноді, на перший погляд, це не такі вже й різні речі — зустріч і розлука назавжди. І те й інше дається непросто.

Майже світало, коли ми з Ді та Боєм Лонгом полишили готель у Накуру. Вони йшли по обидва боки від мене, і мені було трохи легше: ніч нарешті скінчилася. Того вечора я лише раз зустрілася з Денісом: у барі, де наші погляди перетнулися та на мить зупинились. Далі рука Карен лягла йому на плече, він озирнувся, і все скінчилось. Я почувалася пригніченою, перед очима стояв туман. Напевне, саме тому я не одразу зрозуміла, що відбувається. Не знати звідки з’явився Джок. Хитаючись, він почав наближатися до нас від протилежного кінця вулиці, викрикуючи слова, яких я не могла розібрати. Мене почало трусити від єдиного погляду на нього.

— Ти мав стежити за нею, — він звертався до Ді, але язик його не слухався. Очі дико блукали; Джок, вочевидь, був не в змозі на чомусь зосередитися.

Я відчула, як поряд напружився Бой. Він ладен був уже кинутися на Джока, але Ді перший зробив крок уперед і сказав:

— Давай поговоримо, як чоловік із чоловіком, і ти заспокоїшся.

— Я не дозволю робити із себе посміховисько, — випалив Джок і, перш ніж хтось устиг бодай щось сказати, рвучко кинувся рукою в бік Ді, але трохи не дістав.

У мене похололо всередині. Він якось дізнався про Деніса — це було єдине, що промчало в думках.

Ді хитнувся назад, не в змозі втримати рівновагу. Мені здалося, що він був стривожений, навіть, можливо, трохи наляканий. На той час Бой уже втратив терпіння і спробував схопити Джока за руку, але той вивернувся, відступив на безпечну відстань і знову замахнувся.

Цього разу його кулак із нудотним глухим звуком влучив Ді в підборіддя. Ді похитнувся й припав на одне коліно, мовби з його тіла вийшло все повітря. Бой кинувся на Джока, однак той тепер викидав перед собою кулаки, викрикуючи щось про отримане задоволення.

Але навіть якщо мій зв’язок із Денісом відомий іншим, до чого тут Ді? Якого дідька нападати на старого, ні в чому не винного чоловіка? Це не мало жодного сенсу, але Джок був надто п’яним і, мабуть, просто отупів; худорлявий і швидкий, він і далі розмахував руками.

— Припини! — закричала я. — Це ж Ді, Ді! Перестань!

Я накинулася на нього ззаду, била по спині кулаками, але він легко відштовхнув мене. Я незграбно впала й знову підхопилася.

Ді лежав зігнутий на боці, руками прикривав голову, але Джок знову почав його бити. Усе відбувалося з неймовірною швидкістю.

— Припини, припини зараз же!

Я й далі голосила, бо раптом злякалася, що Джок може вбити Ді.

Я крикнула Бою, щоб він кликав на допомогу людей з готелю, й він нарешті повернувся з кількома чоловіками, які стали між Джоком і Ді. Вони приперли Джока до стіни будинку, але він виривався, весь червоний від люті.

— Ти, самовпевнена сучка! — крикнув він мені. — Гадала, що поводитимешся як брудна повія, а я про це не дізнаюся? Що я нічого не вдію?

Сильним поштовхом він звільнився з чоловічих рук і, хитаючись, пішов уздовж тротуару, а далі зник у темряві.

Ді було дуже зле.

Ми насилу доправили його до шпиталю: до того часу одне око запливло, а з рота й носа капала кров. На допомогу йому з ліжка підняли лікаря, і ми з Боєм кілька годин провели в очікуванні, поки накладали шви та гіпс. Рука в Ді була зламана в трьох місцях, шия вивихнута, щелепа розбита. Коли лікар описував усі травми, я затуляла обличчя руками, згораючи від сорому. Джок з’їхав з глузду через мою нерозважливість. Я мусила знати, на що він здатен. Я була винна в усьому.

— З ним усе буде гаразд? — запитала я в хірурга.

— Згодом так. Гадаю, ми залишимо його тут, принаймні на кілька тижнів, а коли він повернеться додому, йому буде потрібна медсестра.

— Він матиме все необхідне, — запевнив Бой.

Коли лікар пішов, я згадала Джока, який побрів у ніч, і подумала про те, що він не має залишитися непокараним.

— Хоч би там як, ми мусимо звернутися до влади, — сказала я Бою.

— Ді не схоче розголосу. Він захищає тебе... можливо, нас обох, але себе також. Що подумають про голову «Комітету пильності», на якого так легко напасти?

— Думаю... це неправильно.

— У подібних випадках правильність чи неправильність — не завжди головний аргумент.

— А що ж тоді? — запитала я, з болем і жахом думаючи про те, що все це сталося через мене.

Коли я нарешті ввійшла до Ді, то жахнулася від його багряних щелепи й чола, пов’язок та пластирів, запеченої крові на білому волоссі й виразу болю на обличчі. Я взяла його за руку:

— Мені дуже шкода.

Ді не міг говорити, але трохи кивав. Білки його очей налилися кров’ю. Він здавався страшенно кволим і зовсім старим.

— Я можу щось для вас зробити?

Він лише відвернувся, тобто ліг щокою на подушку, щоб не дивитися на мене.

Коли Ді поворухнувся, йому перехопило подих, він скривився від болю, і цей вираз змінився лише тоді, коли дихання відновилося. Я довго дивилась, як підіймаються та опускаються його