Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

Загалом йому треба було в Старший храм. Подивитися, послухати, та ухвалити рішення.

— Так, люди, вони такі, це не можна не враховувати, — сказали за спиною так несподівано, що Івіль підстрибнув. — Якщо у них є можливість брати хабарі, причому у впевненості, що за цим не буде покарання, вони із задоволенням це робитимуть.

Король глибоко вдихнув, несподівано зрозумівши, що почувається напрочуд добре, і повільно обернувся.

І виявив, що посеред коридору стоїть хлопець. Той самий хлопець. Стоїть саме на тому місці, де Івіль зовсім недавно пройшов.

— До речі, сильно злитися тобі теж небажано, — заявив хлопець.

— Ти хто? — спитав король.

— Я?! — так здивувався незнайомець, ніби його мали знати всі люди, що живуть у світі. — Я Вісце, але зараз це не важливо. Важливо, що я можу тобі допомогти.

— Це тіло мого сина, — впевнено сказав Івіль.

— Сина? Ти їх справді вважаєш синами? Це просто ляльки, особистостей там немає. Втім, це теж не має значення.

— Як ти...

— Та майже як і ти. Просто тобі допомагає скакати по тілах демон, а мені справжнісінький бог. Пухнастий такий, з розкішним хвостом.

— Богів не існує, — навіщось сказав Івіль.

— Ага, не існує, твій демон єдиний, — глузливо озвався Вісце і широко посміхнувся. — Почекай, то ти затіяв усю цю дурість, сподіваючись, що як тільки тобі в руки потрапить артефакт виклику ілюзорної вогняної пташки, ти станеш всемогутнім і зможеш утримати рівновагу? Ну, насмішив. Цю рівновагу навіть боги втримати не можуть, не зсередини. Тут навіть дракони тримаються край світу, щоб вплив був рівномірним. А ти збирався притягнути демона в центр і сподівався, що нічого поганого, на кшталт остаточного розвалу цього світу, не станеться. Ну, наївний. Артефакт тут зовсім ні до чого. Вся справа в богах, людях та проклятій рівновазі. А тут ти…

І засміявся. Заливисто і життєрадісно.

А Івіль стояв і з нерозумінням на нього дивився.

— Так, все від нестачі інформації, — сказав, відсміявшись. — Від того, що ти багато чого не врахував, а ще більше додумав. Артефакт нічим не допоможе. Справа не в ньому.

— А в чому?

— Ну, я ж тобі сказав.

А потім він просто ступив вбік і зник у стіні. Івіль навіть повернувся назад, щоб цю стіну обмацати, але жодних слідів не знайшов.

Натомість він чомусь заспокоївся. І думки почали текти повільно та ліниво. Хоча жерцям позкручувати їх тупі голови хотілося, як і раніше. І Івіль дуже сподівався, що вони не підведуть.

Як виявилося, підводити ніхто й не збирався. Тож надвечір у Івіля був цілий список кандидатів у жертви. У добрі жертви, улюблені ласощі тварюки, яка найбільше любила жерти своїх служителів, хоч би як щиро вони їй служили.

— І мене теж жере, — промимрив король, дивлячись у список і вибираючи, з кого почати.

Офіційних жертвопринесень можна не проводити. Просто дозволити тварюці їсти. А ті, хто виживе, самі здогадаються кого і за що зжерли. І, може, зменшать свої власні апетити.

Хоча Івіль у це мало вірив.

А хлопець більше так і не з'явився. Хоча король довго на нього чекав, бажаючи розпитати про канали.

Ну, не міг же він йому примаритися. Якась надто складна галюцинація виходить.