Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 11. "Шрами минулого"

Астрід стояла біля вогню, втупившись у полум’я. Її руки тремтіли, але не від холоду.

Бальдр лежав неподалік, його рана все ще сочилася темною отрутою, що розтікалася по шкірі чорними візерунками. Його дихання було уривчастим, важким.

— Ми не можемо залишатися тут, — заговорив хрипкий голос позаду.

Астрід обернулася.

Перед нею стояла висока фігура в довгому темному плащі. Чоловік мав вікінгські риси — різкі, ніби витесані з каменю. Його очі — колір сталі, холодні, але розумні.

— Хто ти?

— Торлейв, — чоловік повільно ступив ближче, піднімаючи руки в знак того, що не має наміру нападати. — І я не ворог.

Астрід не повірила одразу.

— Звідки ти знаєш, де нас знайти?

Торлейв трохи всміхнувся.

— Тому що це не перший раз, коли я бачу, як Локі зраджує тих, хто йому довіряє.

Її серце забилося швидше.

— Що ти маєш на увазі?

Відповіді не було, тільки довгий погляд.

І тоді він сказав:

— Він уже робив це раніше.

Астрід не могла відірвати погляду від Торлейва.

— Що ти маєш на увазі? — її голос був тихий, але напружений, ніби гостре лезо, готове встромитися в правду.

Чоловік сів ближче до вогню, не поспішаючи відповідати. Його сіро-блакитні очі пробіглися по її обличчю, ніби зважуючи, чи варто відкривати те, що він знав.

— Те, що сталося сьогодні, не випадковість, — нарешті заговорив він. — Локі діяв не лише за своєю волею. Але це не вперше, коли він… зраджує когось, хто йому довіряв.

— Це неправда! — Астрід схопилася на ноги, відчуваючи, як її охоплює гнів. — Я бачила його очі! Це не він…

Торлейв зітхнув.

— Саме так і казала вона.

Астрід сповільнилася.

— Вона?

Торлейв провів рукою по обличчю, ніби витираючи невидиму втому.

— Жінка, яка була йому ближчою за всіх. Вона вірила, що зможе його змінити. Вона думала, що він грає на два фронти, що намагається перемогти зло зсередини. Але коли настав момент вибору…

— Що? — її голос затремтів.

— Він обрав себе.

Астрід відчула, як щось важке осіло в грудях.

— Хто вона?

Торлейв мовчав довго, ніби згадував.

— Її звали Сігн.

І це ім’я, чомусь, викликало в Астрід тремтіння.

— Вона була його союзницею?

Торлейв повільно похитав головою.

— Вона була його коханою.

Астрід відчула, як повітря стало важким, ніби щось невидиме стиснуло їй груди.

— Його… коханою?

Торлейв кивнув, підкидаючи у вогонь суху гілку. Полум’я затанцювало, кидаючи примарні тіні на його обличчя.

— Сігн була воїтелькою, але не такою, як звичайні валькірії. Вона мала дар бачити нитки долі, передбачати майбутнє. Саме тому Локі був поруч із нею.

— Він… використовував її? — Астрід ледве змогла вимовити це.

Торлейв криво посміхнувся.

— Як ти думаєш?

Вона похитала головою.

— Ні. Це не може бути правдою.

— Бо ти віриш, що він все ще має шанс бути іншим?

Астрід стиснула кулаки.

— Бо я бачила його справжнім.

Торлейв витримав паузу, а потім різко кинув:

— І вона теж.

Астрід здригнулася.

— Що з нею сталося?

Чоловік не відповідав. Він лише дивився у вогонь, ніби там, у полум’ї, ховалися образи минулого.

— Вона довірилася йому. Вона була готова кинути виклик богам заради нього. І тоді, коли вона найбільше потребувала його…

Він нарешті підняв погляд.

— Локі віддав її у жертву.

Тиша, що запала після цих слів, була нестерпною.

Астрід похитнулася.

— Ні…

— Так, — Торлейв стиснув щелепи. — Він обрав себе. Він завжди обирає себе.

Астрід заперечно хитала головою. Її серце шалено калатало, ніби намагаючись заперечити те, що вона щойно почула.

— А тепер, — голос Торлейва став майже загрозливим, — скажи мені, ти впевнена, що його очі не брехали тобі?

Астрід не змогла відповісти.

Астрід відчувала, як всередині неї щось ламається.

Локі віддав свою кохану в жертву? Це не вкладалося в голові.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона.

Торлейв спокійно подивився на неї, його очі не виказували ні гніву, ні зловтіхи.

— Хотів би, щоб це було так, — відповів він.

Астрід встала, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.

— Ти сказав, що вона могла передбачати долю?

Торлейв кивнув.

— Вона знала, що станеться з нею?

Чоловік напружився, а потім повільно відповів:

— Вона бачила майбутнє. Але не могла змінити його.

Астрід важко ковтнула.

— Якщо це правда, то чому вона йому довіряла?

Торлейв відвів погляд у бік.

— Бо любила.

Ці слова змусили її серце стиснутися.

— І що сталося після її смерті?

Торлейв довго мовчав.

— Вона не зникла.

Астрід відчула, як по її шкірі пробігли мурашки.

— Що ти маєш на увазі?

Вогонь перед ними раптом затанцював сильніше, полум’я набуло химерної форми, ніби щось невидиме торкнулося його.

Торлейв повільно повернув голову до неї.

— Її душа не потрапила ні у Вальгаллу, ні у Гельхейм. Вона залишилася між світами.

Астрід хотіла запитати ще щось, але відчула щось дивне.

Повітря навколо стало густішим. Темнішим.

З-за дерев почувся легкий шурхіт, і голос, тихий, майже шепіт, пробігся по її спині, викликаючи холодний страх.

— Локі…

Астрід завмерла.

— Хто це? — її голос був майже беззвучним.

Торлейв встав, його обличчя стало напруженим.

— Вона.

З-поміж тіней виринула жіноча фігура.

Астрід побачила, як її шкіра вкрилася сиротами.

Перед нею стояла примара.

Сігн.

Астрід відчула, як щось холодне торкнулося її плеча.

Вона різко розвернулася — але позаду нікого не було.

Але примара перед нею була реальна.

Сігн стояла між деревами, її силует тремтів, мов полум’я на вітрі. Вона була високою, з довгим білим волоссям, що спадало на плечі, і очима кольору бурштинового світла. Але її тіло здавалося напівпрозорим, а навколо неї витала мла, яка ніби всмоктувала світло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍