Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

10.3

 

Перше, що кинулося в очі, – дзеркало. Ні, не просто люстерко, а величезна темне Дзеркало, до якого вела червона доріжка. По обидва боки від Дзеркала Таємниці стояли високі світильники, що чимось нагадували вуличні ліхтарі, але навіть вони не могли розвіяти морок, який панував тут.

Саме дзеркало було звуженою догори відполірованою плитою з чорного каменю, вкладеною у золоту оправу. Над нею добряче попрацювали невідомі майстри! По всьому периметру вився загадковий напис незнайомою мовою, переплетений із виноградною лозою і листочками ланікани, а вінчав це творіння прозорий череп, інкрустований дорогоцінним камінням – двома рубінами в очницях і трикутним смарагдом у лобі.

На колінах перед Дзеркалом Таємниці стояв гартонський принц, молитовно склавши руки і шанобливо схиливши голову. Біля нього нерухомо застигли хранителі. Ознак присутності Реха, як і будь-якої картинки, в Дзеркалі не спостерігалося.

Однак старання Геданіота не пропали даремно. Під здивованими поглядами присутніх чорний камінь почав повільно світлішати, поки, нарешті, не засяяв як свіжий сніг.

І все!

– Люди! Ви бачите – у мого сина немає таємних намірів, – урочисто проголосив король. – Він буде доблесним правителем і захисником! Як метеор розсіє темряву помилок і ознаменує початок епохи справедливості! Нікому не затьмарити добродіяння принца…

Грайт довго вихваляв Геданіота і розписував благодатне життя після його воцаріння, але слухачі гартонського красномовства не оцінили.

– Ха, метеор! Промайнув – і згорів, – зауважила Лін, не знижуючи голосу.

– Тихіше не можна? – невдоволено насупився Марк. – Це не твій «татко»… Не забувай, ще одна принцеса є в запасі! Клуська! Нехай стара, а й та згодиться.

Нарешті Грайт закінчив промову, і натовп пішов із твердим переконанням: справжні маги в Гартоні теж є! Адже ніхто не вірив, що у людини за душею нема хоч якоїсь нешкідливої ​​дрібниці, яку вона приховує.

***

Важкі двері святилища зачинилися, відрізаючи трьох паломників від світу живих. Тобто це Лін здалося, ніби світ Реха почався прямо тут. І охоронці притихли, заворожені величчю Дзеркала – основи Храму Смерті. Наближатися до нього було… незвично. Ні, не страшно, просто виникало враження якоїсь чужорідності, і якщо світ Зеліни нагадував Лін степи імперії, то тут відчувалося щось потойбічне і загадкове.

Вона підійшла до блискучого чорного каменю. Як молитися Реху? Та й про що? Просити показати особисту таємницю? Імператор буде в захваті!

Щоправда, ні Малдраб, ні радники не хвилювалися – напевно, були впевнені в своїх магах і не впевнені в існуванні бога Смерті.

Даремно! Після знайомства з Зеліною Лін сама повірила у вищі сили. Вона розуміла, що боги тут трохи дрібнуваті, але не сумнівалася в їхньому вмінні чинити капості.

Хранителі шанобливо (або ж розсудливо) трималися позаду і трохи в стороні.

– Лін, – тихо промовив метаморф, – може, не треба? Адже це Потойбіччя…

– Треба, Карі, треба, – посміхнулася дівчина.

– Е-е-е, крихітко, він має рацію. Там навіть світильники не відображаються, – занервував Марк.

Справедливе зауваження. А також у Дзеркалі не відображався ніхто з людей. Лише чорнота. Лін спробувала вдивитися в її глибину, розглянути, що там, всередині каменю… Звісно, нічого не вийшло.

– Будь ласка, підемо, – попросив метаморф. – Я відчуваю… відчуваю…

– А як же моя таємниця?

– До Реха всі таємниці! Йдемо! Марку, швидше!

Та було вже пізно. Дзеркало немов розчинилося, перетворившись на двері в розкішну кімнату, освітлену променями, що лилися з нізвідки. Золото, дорогоцінне каміння, оксамит і шовк покривали кожну п’ядь приміщення, в центрі якого височів звичайний дерев’яний стілець. А перед цим імпровізованим троном стояла принцеса. Справжня. Така прекрасна, що богиня Життя в порівнянні з нею була б рудою куркою поруч із павою. З густими золотим волоссям нижче пояса і яскраво-блакитними очима. З розкішною фігурою і чарівною усмішкою. У довгій зеленій сукні, розшитій темним листям і рожевими пелюстками, вона нагадувала дріаду, захоплену зненацька непроханими гостями.

Лін здалося, що на її власному обличчі застиг такий же розгублений вираз. Вона підняла руки, вітаючи незнайомку і показуючи – тій боятись нічого. Дівчина в дзеркалі скопіювала жест. Лін вражено відсахнулась і придушено захихотіла, побачивши обличчя красуні навпроти. Відображення! Хто б міг подумати…

Повільно підійшовши впритул до Дзеркала (відображення теж наблизилось), вона доторкнулася до прозорої поверхні. Каменю не було! Рука пройшла крізь порожнечу і стикнулася з долонею тієї, іншої.

Лін ніби вдарило струмом. Ні, матеріальності відображення не мало. Воно всього лише почало неспішно перетікати в неї саму. Дуже повільно… Дівчина виривалася щосили, але невидима пастка тримала міцно. Марк в розпачі почав відтягувати її від Дзеркала, однак метаморф його зупинив:

– Рука їй ще знадобиться.

Лін вважала так само, та й ніяких неприємних відчуттів, крім неможливості відійти, вона не мала. Довелося чекати. Хлопці, затамувавши подих, стояли поруч. Вони злякалися значно більше, ніж «принцеса», яка вже звикла до несподіванок і ставилася до них філософськи. До того ж альтернативи не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍