Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

на коліна, плачучи. Від цього звуку серце кров’ю обливається. Я можу лише продовжувати обіймати, коли його обличчя притискається до мого плеча, а сльози просочують блузку. Забуваю, що тримаю в руці пістолет. Зосереджуюся лише на цій розбитій горем людині, що здригається у моїх обіймах, і думаю про те, що на нього чекає. Навіть попри те, що він підстрелив Ларрі, принаймні він його не вбив. Сподіваюсь, він сяде до в’язниці ненадовго. Втратить роботу, а Джекі, ймовірно, з ним розлучиться. Але одного дня він вийде з в’язниці вільною людиною і, якщо його донька Трішія не геть зіпсоване дівчисько, яким іноді здається, вона чекатиме, щоб допомогти йому налагодити життя.

І я постараюсь бути там також. Я все знаю про розбите серце і знаю, як це пережити. Йому буде потрібен друг, і я можу ним стати.

До будинку тупочуть кроки, і чийсь голос кричить:

— Киньте це, пані! Кидайте пістолет!

Я повертаюсь і бачу двох офіцерів поліції Ревіра, що націлили на мене зброю. Вони молоді й нервові. Небезпечні.

Я геть забула, що тримаю в руці пістолет. Повільно опускаю його на підлогу.

— Тепер відійдіть від нього! Ляжте обличчям на підлогу! — горланить коп.

«Серйозно? — думаю я. — Ти справді змусиш цю бабусю лягти на підлогу?»

І тоді втручається Аґнес. Вона грюкоче до кімнати у своїх ортопедичних черевиках і поміщає всі свої п’ятдесят кіло між мною та копами.

— Та як ви смієте, хлопчаки, наставляти на неї ваші пістолети! — каркає вона своїм прокуреним голосом. — Ви що, не бачите, що вона — бісова геройка?

31

Якийсь тиждень тому ми з Аґнес Камінскі не розмовляли одна з одною. Тепер вона стоїть біля мене у передньому дворі Леопольдів, гладячи по спині, й ми дивимось, як швидка забирає Ларрі. Судячи з того, як він свариться на медпрацівників, коли ставлять крапельницю, з ним усе буде абсолютно чудово. Про його шлюб я не можу сказати того самого.

Лорелея виїжджає задом з гаража і каже нам крізь вікно своєї машини: «Цей сучий син захоче свій гаманець та окуляри, тож я теж їду до лікарні. Хоч і не знаю, навіщо мені цим перейматися».

Ми дивимось, як Лорелея рушає за швидкою, і Аґнес пирхає: «Можливо, ти мала просто дати Рікові прикінчити цього засранця».

Але я рада, що зробила те, що зробила. Коли поліція виводить з будинку Ріка в кайданках, він киває мені. Це жест подяки за те, що я не дала йому зробити ще більшу помилку, ніж він уже зробив. Люди — дуже недосконалі створіння, схильні до божевільних вчинків, й іноді нас рятує лише Бог або сусідка. Я підіймаю руку на прощання, і Рік зникає у відблиску мигавок.

Усе скінчено. І ми всі живі.

Раптом на мене накочує «відхідняк» подій сьогоднішнього вечора і починають труситися ноги. Я плентаюся до ґанку Леопольдів і неоковирно опускаюся на сходинки. Повірити не можу в усе, що сталося. Повірити не можу, що забігла до цього будинку, навіть не подумавши про можливі наслідки. Але я тоді думала, що маю групу підтримки з числа своїх сусідів, яка йде одразу за мною. Моя єдина підтримка стоїть тепер поруч, відкашлюючи мокротиння.

— Цей Джонас, — бурмочу я.

— Що з ним?

— Який «морський котик» дозволить жінці зустрітися з ворогом віч-на-віч?

— Сцикливий. — Аґнес сідає на сходинку біля мене. — Ти що, справді вірила в це лайно про «морського котика»?

— Ти маєш на увазі, що це неправда?

— О, в мене були певні підозри. А сьогодні ввечері він їх підтвердив. — Її сміх звучить, наче гавкіт тюленя. Справжнього котика, а не липового. — Усе це тягання залізяк, усе це розпатякування про його небезпечні завдання. Кому потрібні ці казочки, якщо ти справді пройшов цей шлях?

Її правда. Авжеж, її правда, і я почуваюся дурепою, що колись вірила його військовим байкам. Але це завжди була моя проблема: сприймати людей за їхніми словами, і сьогодні ввечері мене могли вбити через це.

У будинку Ґрінів праворуч спалахує світло, пробиваючись крізь щілини в опущених жалюзі. Тож вони таки були вдома, сиділи собі у своєму будинку з вимкненим світлом повсюди, поки по сусідству розгорталася драма. Вони мали чути постріли і крики Лорелеї. Мали знати, що я неозброєна кидаюся в небезпеку. Навіть попри те, що Метью Ґрін має пістолет, він навіть не дав собі клопіт вийти зі свого будинку, щоб допомогти мені. Не вийшов він і тепер, з усіма цими поліцейськими машинами, припаркованими на вулиці.

Ще один боягуз. Здається, в цьому районі їх повно.

Десь із-поза мигавок до мене озивається голос:

— Ма?

Я підіймаю очі, скоса дивлюся, але ледь розрізняю силует моєї доньки, що виходить з темряви у мерехтливе світло.

— Я намагалась тобі додзвонитися, але ти не відповідала, — каже вона.

Я обводжу поглядом патрульні машини й знизую плечима.

— Тут усе так завертілося.

— Детектив Салдана розповів мені все, що тут сталося. Господи, ма, мені так шкода, що я не знала про все, що відбувається. Я була в Мори на концерті і...

— Ти б її бачила, Джені! Твоя ма була наче супергеройка! — втручається Аґнес.

Джейн знає, що ми з Аґнес були не в ладах багато місяців, і тепер вона поперемінно дивиться на нас обох, намагаючись усвідомити цей новий стан моїх стосунків із сусідкою.

— Вона роззброїла цього хлопця голими руками! — каже Аґнес, лупцюючи повітря у захваті. — Їй не потрібні були пістолет чи сирени. Вона просто зайшла туди й сказала йому віддати зброю. Тепер ми знаємо, звідки ти взяла свою сміливість, Джейн.

— О, ма, — зітхає Джейн. — Про що ти тільки думала?

— Хтось мав це зробити.

— І це неодмінно мала бути ти?

— Ну, містер «морський котик» не наважився. Як і пан Ґрін із пістолетом. Залишалась тільки я.

Вона теж сідає, і тепер ми сидимо там на сходинках ґанку втрьох, рядочком,