Сергій Карюк - Кременецький звір

навіщо повторюватися, коли ви, Голото, так активно кинулися шукати вбивцю? Вам потрібно було просто не заважати і вчасно підсунути винуватця. Тим більш, що і сам Мнішек був упевнений, що вбиває.

— І ви почали водити мене, як того бика на шворці?

— Коли ви побачили той ритуал у будинку Потоцького, я зрозумів, що ви — ідеальний кандидат. Я переконав Сангушка, що вам недаремно довіряв сам старий канцлер, і лише ви можете знайти убивцю. Староста повірив би кожному вашому слову...

— І що далі? Суд над вовкулакою, палаючі маєтки...

— Знеславлена родина. Про кременецького вбивцю вже за тиждень, розкривши роти, слухали б у варшавському салоні княгині Масальської. Минуло б небагато часу, й історія розлетілася б усією країною.

— Салон Масальських?! Що, і Ярина?! Вона теж бере в усьому участь?

— Ну, дівчинка Ястжембців нічого не знає. Але ми використаємо її талант на повну. Її розповідь про Кременецького Звіра-аристократа збурить не те що Варшаву — всю Європу! Якщо це буде потрібно...

— А потрібно, до речі?

— Поки що ні. Дядько Міхала йде тією дорогою, яка нам вигідна.

— Він був маршалком Радомської конфедерації[49]...

— Це те, що нам потрібно.

— Але ж ось-ось створить іншу... А тоді неминуче повстання... проти Росії.

— А ось цього нам не потрібно. Тому ми маємо бути готові використати свої козирі.

— І розвалити державу?

— Саме так, мій дорогий друже. І найдивовижніше — нам допомагають у цьому її опори — шляхта й магнати.

Голота подивився на Хохриттера, що зараз, увесь у тінях від вогню, мав вигляд, як страхітливий Мефістофель, і йому стало моторошно. Ліценціат примусив себе говорити далі.

— Висока політика, шпигуни, підкупи... Але що примусило вас, лікаря, убивати?

— Чесно кажучи, я не мав особливого вибору. Кігтик застряг — усій пташці пропадати, кажуть мої друзі з Московії. І спочатку я не отримував ніякого задоволення. Але потім у мене з’явилася вона... мапа підземель Кременеця, — проказав Хохриттер, закотивши очі в неприхованому захваті.

— Ви схибнулися на всемогутності?

— Трохи, — кивнув головою, погоджуючись, лікар. — Повірте, таке б’є по мізках, і вам би вдарило. Бернард мав рацію, підземне місто божественне. То справжній витвір, мереживо, яке заворожує. Ви бачили лише малу його частину, інша — то просто підземне королівство. Можливо, десь там справді ті мощі святого, хтозна. А ще — то справжня магія. Коли я розібрався в усіх хитросплетіннях переходів... Ви навіть не підозрюєте, де є виходи з підземель! У найнеочікуваніших місцях! У кімнатах, шинках... у кожній старій кам’яниці. У кожній! Часто я стояв і слухав. Скоро я знав усе про всіх... А потім... потім я отримав новину...

— Спадок? — уїдливо запитав Голота.

— Не зовсім. Новина не така приємна. Я помираю, і мені залишилося місяць — не більше, — усміхнувся медик.

— Отакої.

— Так, і тоді я зрозумів, що мені потрібно. Встигнути залишити своєї ім’я у віках.

— Пафосно...

— Мені вже все одно. Я поєднав дві справи. Вовкулака почав убивати, а я почав писати величезний трактат «Робота серця», а на видавництво майбутньої книги віддавали грошики нещасні жертви... — вишкірив зуби Хохриттер.

— Як саме убивали?

— Так ви ж самі й розповіли про це! Блискуче розгадали, дарма я вважав вас дурником. Я показував жертвам карту, показував підземелля, виходи в старовинних маєтках. Вони чули секрети купців, патякання магнатів, таємниці чванливих шляхтянок. Від перспектив у них розбігалися очі. Тоді ми йшли підземеллями до мене. Вони засинали, а я починав свої досліди... Тіла потім виносив за місто.

— А Мільчек? Купець? Він же кричав у лісі?

— О так, була майже невдача. Він не заснув — напевне, того разу я не розрахував кількість лаудануму[50]. Разом ми вийшли з нори біля шинку, де він залишив товар. Неймовірно, але той бовдур ударив мене по голові, забрав карту й накивав п’ятами. Я був шокований: жертва, що мала ось-ось померти, показала зуби! Та я швидко отямився й побіг коротким шляхом, що виходив аж у гори. Я знав, що той пройдисвіт помчав до Шумська. Коли я наздогнав його, лауданум подіяв. Він уже майже спав, тримаючи в руках повіддя, коні йшли самі. Мені лишалося лише скочити на воза й прохромити шахрая, як хруща. Та він несподівано прокинувся й закричав. Довелося швидко його кінчати й тікати, адже я вже чув, як хтось ломиться крізь кущі.

— Стривайте, а смерть шинкаря, коли Мнішек був у Лишні?

— Тут усе просто. Муки сумління Мнішека потрібно було постійно підсилювати. Шинкар був п’яний, як чіп, скрутити йому в’язи було легко...

— Чому ви напали на Сташку? — перервав його Голота.

— Чому? Тут, до речі, ви можете винуватити лише себе. Я дав вам убивцю-маніяка, ми мали піти до Сангушка й розказати йому все. Але ви чомусь вошкалися, тож довелося вас переконувати, — проказав Хохриттер. — Мнішек заснув, а я виліз зі сховка в кімнаті й ударив... Бачили невеличкий гардероб зліва, як заходити в спальню? Звідти хід веде прямо до тринітарського монастиря, а тоді до мене...

— Так от куди ви так поспішали, коли тоді вийшли від Мнішека...

— Так, саме туди й поспішав... — погодився лікар. — Відправив вас до аптекаря, але все одно ледь устиг повернутись, і ви вже мало не розбили мені двері, — посміхнувся Хохриттер.

— У мене лиш одне питання, метре. Ви мені все отак розповідаєте, бо?..

— Бо, Голотонько, я все одно помираю...

— Ви ж не думаєте, що помрете спокійно, пане лікарю? Я вам не дам цього зробити, — проказав Голота, крутячи в руках склянку.

— Я не думаю, що ти будеш у змозі, милий мій квесторе, — проказав з посмішкою лікар і хлюпнув у Голоту зі свого келишка. Ліценціат, якого обпекло, немов вогнем, закричав і впав на коліна.

— Я поживу ще місяць, а от ти — ні, — проказав лікар, вихоплюючи з-за поясу Голоти пістоля й натискаючи на спусковий гачок.

Гуркіт боляче вдарив по вухах, Голота підвів очі й побачив, як у вибитих дверях стоїть Болиць з незмінною дев’ятихвосткою у руках.

— Не старайтеся марно, пане лікарю, цей бовдур ніколи не заряджає того пістоля. Носить його як прикрасу чи як талісман... І той талісман чомусь завжди рятує цьому дурневі життя...

Хохриттер розгублено подивився на