Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Привіт, Максе, – гукнула вона до мене.

Я думав про мою дівчинку, яка лежала на кухні, непритомна й хвора. Я мав сповістити місіс Воррен про те, що сталося. Я кинувся вперед, просунувши морду між ґратами, і заволав до неї з такою настирливістю, що нотка істерики відчутним дзвоном прорізалась у моєму голосі.

Місіс Воррен стояла навколішки, дивлячись на мене. Я гавкав, гавкав і гавкав.

– Що сталося, Максе?

Почувши своє ім’я як запитання, я розвернувся й побіг до квартири, аби місіс Воррен знала, що проблема там. Потім знову вибіг на балкон і заходився гавкати.

Місіс Воррен піднялася.

– Сі Джей? – невпевнено гукнула вона, нахиляючись у спробі зазирнути в дім.

Я продовжував гавкати.

– Цить, Максе, – сказала місіс Воррен. – Тренте? Сі Джей?

Я гавкав без упину. Тоді місіс Воррен похитала головою, підійшла до дверей, відчинила їх і увійшла всередину. Коли вона зачинила двері, я так розгубився, що припинив гавкати.

Що вона робила?

Із завиванням я кинувся назад до моєї дівчинки. Її подих ставав усе слабшим.

Розділ 28

Хоч це було безнадійно, я підійшов до дверей і відчайдушно став дряпати їх. Мої кігті залишили канавки в дереві – це й усе. Я ридав від страху тонко й надривно. Потім почув шум за дверима, звуки кроків. Я загавкав і припав носом до шпарини під дверима, відчувши запах місіс Воррен і чоловіка на ім’я Гаррі, який часто проносив коридором свої інструменти.

Двері трішки прочинилися.

– Агов? – гукнув Гаррі.

– Сі Джей? Тренте? – промовила місіс Воррен.

Вони обережно протиснулися в кімнату. Я попрямував до кухні, озираючись через плече, аби переконатися, що вони йдуть слідом.

– О Господи! – гукнула місіс Воррен.

Кілька хвилин по тому прийшли люди, поклали Сі Джей на ліжко й віднесли. Доки все це тривало, місіс Воррен узяла мене на руки, гладила й повторювала, що я хороший собака, але моє серце калатало й було геть зле від несамовитого страху. Потім вона опустила мене, і вони з Гаррі та рештою пішли, а я залишився сам у квартирі.

Я бігав узад-уперед, стривожений і нестямний. Уже настала ніч, а Сі Джей іще не було вдома. Я пригадував, як вона лежала на кухні, припавши щокою до підлоги, і скавулів від самої думки про це.

Коли нарешті двері відчинилися, прийшов Трент. Сі Джей із ним не було.

– О Максе, мені так шкода, – сказав він.

Він повів мене гуляти, і було полегшенням, що можна задерти лапу на якийсь чагарник.

– Ми маємо тепер бути поряд із Сі Джей, Максе. Їй не сподобається діаліз, але вибору в неї немає. Мусимо це робити. Усе могло бути значно, значно гірше.

За кілька днів Сі Джей повернулася додому дуже стомлена й одразу лягла в ліжко. Я згорнувся біля неї, відчуваючи полегшення, і все ж насторожений тим, якою сумною й невдоволеною вона була.

Відтепер і надалі ми із Сі Джей кожні кілька днів здійснювали подорож у задній частині автівки, що забирала нас біля дому. Спочатку Трент завжди їздив із нами. Ми йшли до кімнати й тихо лежали там, доки кілька людей метушилися над моєю дівчинкою. Вона завжди почувалася слабкою й недужою, коли приїздила, і вставала з кушетки виснажена й сумна, але я усвідомлював, що це не провина людей, які схилялися над нею, навіть якщо вони завдавали болю її руці. Я не гарчав на них, як робив би раніше.

Наступний день після нашої поїздки до того місця зазвичай був кращим для моєї дівчинки. Вона почувалася сильнішою й щасливішою.

– Кажуть, можуть минути роки, перш ніж я отримаю нирку, – сказала одного вечора Сі Джей. – Їх так мало доступних.

– Ось, а я гадав, що подарувати тобі на день народження, – зі сміхом відповів Трент. – У мене є тут одна, якраз твого розміру.

– Навіть не думай про це. Я не візьму твою чи будь-якої живої людини. Я сама винна в усьому цьому, Тренте.

– Мені потрібна лише одна. Друга зайва, я нею практично не користуюся.

– Веселун. Ні. Зрештою, я отримаю одну від покійника. Деякі люди 20 років протрималися на діалізі. Коли станеться, тоді й станеться.

Тієї зими Сі Джей якось увійшла у двері з пластмасовим ящиком, і я був приголомшений, коли вона відчинила дверцята, а звідти вийшла Кросівка! Я кинувся до кішки в щирому захваті, що бачу її, а вона вигнула спину, притисла вуха й засичала на мене, тож я різко зупинився. Що не так із Кросівкою?

День вона провела, обнюхуючи квартиру, доки я ходив слідом, намагаючись зацікавити її маленькою грою в перетягування іграшки. Вона не хотіла мати зі мною нічого спільного.

– Як там діти місіс Міннік? – спитав Трент за вечерею.

– Здається, почуваються винними. Вони її майже не відвідували – аж тут одного дня її не стало, – сказала Сі Джей.

Я стежив, як Кросівка мовчки застрибнула на кухонний стіл і зневажливо оглядала кухню зі свого сідала.

– Що? Що сталося? – спитав Трент.

– Я просто думаю про Ґлорію. Це так я почуватимусь? Одного дня її не стане, і я шкодуватиму, що не доклала більших зусиль?

– Хочеш побачитися з нею? Запросити її кудись?

– Чесно? Гадки не маю.

– Просто дай мені знати.

– Ти найкращий у світі чоловік, Тренте. Мені так пощастило.

– Це мені пощастило, Сі Джей. Усе своє життя я по-справжньому мріяв лише про одну дівчину, і тепер вона моя дружина.

Сі Джей встала, і я підскочив, однак вона лише застрибнула на стілець до Трента, припавши своїм обличчям до його. Вони почали нахилятися, завалюючись набік.

– Ну ж бо, сміливіше, – сказала Сі Джей, коли вони з’їхали зі стільця й зі сміхом приземлилися на підлогу.

Потім вони деякий час боролися. Я озирнувся на Кросівку, якій, схоже, усе було байдуже, але те, що я відчував між Трентом і моєю дівчинкою, була любов, сильна і повна.

Зрештою Кросівка стала більш приязною. Вона могла прогулюватися кімнатою, а потім без попередження безшумно підходила до мене й терлася головою об мою морду або облизувала мої вуха, доки я лежав, згорнувшись на підлозі. Але ніколи не бажала борюкатися, як колись. Я нічого не міг удіяти й лише відчував, що час, який вона прожила без собаки, не пішов їй на користь.

Прохолодні вечори Сі Джей і Трент проводили, загорнувшись разом у ковдру на балконі, а холодні ночі – лежачи разом на канапі. Часом Сі Джей взувала черевики з приємним запахом, і вони йшли кудись на вечір, а поверталися завжди щасливими, хоча навіть якби вона була сумна, не думаю, що зробив би щось із її черевиками.

Ми ходили гуляти вуличками й парком. Часом Сі Джей засинала на ковдрі на траві, і Трент лежав поряд із нею, з усмішкою дивлячись на неї.

Коли ми проводили в парку цілий день, я завжди вмирав із голоду й хотів поїсти, щойно верталися додому. Одного такого дня я нетерпляче танцював по кухні, дивлячись, як Трент готує мені вечерю, коли розпорядок дня дещо змінився.

– Ціла вічність піде на те, щоб закінчити навчання, а потім, коли я замислюся про диплом магістра, мені вже, мабуть, буде за тридцять. Колись це здавалося такою старістю!

Сі Джей підняла мою миску в повітря.

– Гаразд, Максе. Молися! – сказала вона.

Я напружився. Я хотів вечерю, але ця команда мала сенс лише в контексті запаху, який іноді відчувався