Абір Мукерджі - Дим і попіл, Абір Мукерджі

Я пройшов туди, приготувався до удару, який на мене чекав.

— Майор Доусон повідомив мені вельми тривожні новини,— продовжив він.— До речі, де ваш сержант?

— Сер?

— Я так зрозумів, він супроводжував вас сюди. Він теж мусить це почути.

У мене шлунок звело. Погано вже те, що комісар накручуватиме мені хвоста в присутності Доусона. Невже так необхідно кликати ще й Не Здавайся?

— Він чекає за дверима.

— Сержант Банерджі,— гукнув Таггарт у напрямку дверей.— Зайдіть, будь ласка.

Увійшов Не Здавайся, віддав честь і соромливо сів поруч зі мною. Таггарт опустився на канапу навпроти, Доусон продовжував міряти кімнату кроками у нього за спиною.

— Отже,— почав Таггарт,— я так розумію, сьогодні ввечері ви обидва були дуже зайняті.

— Сер?

— У Барракпурі. Доусон сказав, ви попередили убивство жінки.

Вражає, як швидко про це дізнався Доусон. От тільки незрозуміло, до чого це.

— Нам пощастило,— кивнув я.— Опинилися в потрібному місці у невдалий час.

— І вважаєте, що напад пов’язаний із убивством тієї медсестри, Рут Фернандес?

— Не тільки, а ще й з убивством шпитального інтенданта на ім’я Пріо Таманг, яке сталося чотири ночі тому.

Доусон почув ім’я Таманга, і в очах його спалахнув якийсь вогник.

— Ми почали переслідування,— продовжив я,— але загубили його на території шпиталю.

— Ви бачили його обличчя? — втрутився Доусон.

— Так.

— Який у нього вигляд?

— Викапаний гуркх.

— Вік?

— Не знаю,— потер я потилицю.— Гадаю, за сорок. У мешканців Сходу важко визначити... Принаймні мені. Ще й темно було.

— Звідки ви знаєте, що він вирішив напасти на медсестру Рувель? — запитав Таггарт.

Моє збентеження змінилося полегшенням, я вже почав думати, що зрештою тут не через свою пристрасть до наркотиків. Витяг із кишені світлину і простягнув комісару.

— Вважаю, він вирішив убити людей із цієї світлини — у будь-якому разі, більшість із них. Одну особу, здається, пощадив. Наступною жертвою може стати ось цей чоловік,— я вказав на полковника Маꥳра.

— Що змушує вас так думати? — запитав Доусон.

— Ви знаєте,— парирував я.— Припускаю, що саме ви наказали забезпечити йому охорону як свідку.— Я повернувся до лорда Таггарта і приготувався підірвати бомбу: — Це стосується того, що відбувалося під час війни, сер. Серія експериментів під кодовою назвою «Равалпінді». Експерименти з гірчичним газом ставили на місцевих вояках. Вважаю, що наш убивця міг бути одним із піддослідних. Його помста спрямована на людей, через яких він зазнав страждань.— Я повернувся до Доусона: — Вам потрібно переглянути записи про всіх, на кому випробували речовину. І дізнатися, хто це може бути.

Я чекав, доки вони усвідомлять мої слова. Таггарт із Доусоном перезирнулися, тоді Доусон підійшов до нас і сів поруч із комісаром.

— Скажіть їм,— зітхнув Таггарт.

Доусон ледь помітно кивнув у відповідь.

— Комісару все відомо про «Равалпінді»,— сказав він,— навіть такі деталі, про які ви ще не довідалися. Так, справді, певні експерименти проводили під егідою Данлопа. Що ж до записів, мої люди вже почали їх переглядати, але доки ще не знайшли нічого корисного.

— І ще,— лаконічно підказав Таггарт.

Доусон завагався.

— 1917 року з Британії було кілька поставок гірчичного газу, але для експериментів використали не весь газ. Рештки пильнували в арсеналі у Барракпурі. Нещодавно ми отримали наказ повернути його до Британії. Тож спочатку залишки речовини перевезли до Форт-Вільяму, де мусили підготувати до транспортування в Британію.

Він зробив паузу і посовався.

— Кажіть,— повторив Таггарт, цього разу наполегливіше.

Доусон кашлянув. Обличчя його сполотніло.

— Сталося так, що під час перевезення до Форт-Вільяму два тижні тому кілька каністр газу зникло...

Його слова вразили мене, як вистріл із гаубиці, і на якусь мить я закляк, не в змозі говорити. Досі я вважав, що ми маємо справу з божевільним гуркхом, озброєним лише кривим ножем. А тепер виявилося, що у нього в арсеналі ще й отруйний газ. У шлунку стало гірко від жовчі. Я бачив, як газ нищив загартовані в боях полки, а тепер Доусон каже, що така зброя потрапила в руки навіженого, схибленого на помсті.

— Як? — вирвалося у мене.— Його ж мусили перевозити під суворою вартою?

— Так і перевозили,— відповів Доусон.— Ми і гадки не маємо, як його вкрали. Відомо лише, що з Барракпуру виїхало 126 каністр, а на склад Форт-Вільяму прибуло 123. Тоді і звернулися до нас. У розслідуванні ми зосередились на персоналі, який відповідав за перевезення. Перевірили британських офіцерів у Барракпурі і Форт-Вільямі, і наші підозри впали на помічника інтенданта, Таманга. Ми вважаємо, що він міг їх продати або росіянам — і червоні, і білі мають у Калькутті своїх агентів, які полюють на все, що можна застосувати у їхній громадянській війні,— або, гірше, одному з місцевих терористичних угруповань.

Чотири ночі тому один із наших оперативників простежив за ним до опійного притону в Тангрі. Вважаючи, що Таманг зустрічається з покупцем, можливо, отримує платню, наша людина викликала підмогу. На жаль, наші підрозділи кинули розбиратися з надокучливою агітацією Ґанді, тож ми не мали змоги вчасно влаштувати рейд. Довелося звернутися по допомогу до поліції моралі. Коли вони прибули на місце, то знайшли там тіло Таманга, але жодного сліду покупця. Тоді ми боялися, що слід уже охолонув і ми ніколи не знайдемо каністри. Але згодом убили медсестру в Рішрі, Данлопа знайшли мертвим у ліжку.

— Наскільки важко застосувати газ? — запитав я.

— Відносно просто,— пояснив Доусон.— Кожна каністра має невеличкий запечатаний гумою отвір під кришкою, що загвинчується. Винахідливий військовий зможе додуматись, як розлити газ у менші, саморобні бомби або...

— Або що?

— Ми не знаємо, що ще він украв. Можливо, вибухові детонатори.— Він зчепив руки.— Ми мусимо зупинити його, доки він не відкрив ті каністри. Наша єдина надія в тому, що спершу він захоче розібратися з Маꥳром та рештою людей із цієї світлини.

Я потрусив головою — так важко було повірити в те, що розповідав Доусон.

— Дванадцять годин тому ви й чути не хотіли, щоб ми вели цю справу. А тепер раптом усе змінилося?

Вигляд у Доусона був такий, ніби його зараз знудить.

— Ми не маємо вибору,— тихо промовив він.— Його потрібно зупинити, доки він не скористався вмістом каністр, а ви з вашим сержантом єдині, хто може його впізнати.

Я