Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

— Добре. Добре, серце, — важко видихнув Максим. — Слухай. Чоловік, шо оце був тут хвилю тому, справді князь. Але, як я вже сказав, не людський. Він князь над жайворами — так давні характерники інколи кличуть вампірів, упирів, вурдалаків. Багато в них імен. Давно-давно, аж у незапам’ятні часи, прийшла на землю хвороба. Страшна хвороба. Ми її кривавою пропасницею звемо. Хтозна-звідки прийшла і покосила людей. Кров’ю передавалась вона. Але не тому кривавою звалась. Знемогла на пропасницю людина змінювалась. Страшні були зміни ті. У мерця живого перетворювалась людина. Виростали ікла в неї величезні, аби кров пити, і хотіла вона крові, людина та, більше за все на світі жадала. Не просто крові — людської живої теплої крові із жил брата свого, такої ж людини. І нападала та людина на брата свого. Випивала всю кров із нього. І вмирав брат. Знаходили ранком люди купи тіл безкровних, мертвих, зі слідами від укусів на шиї. Ховали їх, закопували в землю. Смутним той час звався, бо голосили жінки й діти по селіннях за своїми чоловіками. Ридали й чоловіки за жінками й сестрами своїми, які покладені оце до могил. Але наставав вечір, заходило сонце, і вставали мерці із могил своїх. Вставали вже на пропасницю недужі. І йшли пити кров зі своїх же дружин, чоловіків, батьків та дітей. І настав день, коли люди упирям тим не змогли противитись. Настали часи тіней, коли запанували на землі кровопивці. Страшний то час. Страшний. Тримали тоді вампіри людей, як ми худобу, для роботи і для поживи. Сотні, тисячі людей кожного дня йшли на забій. Такий то був час. Життя починалось тільки після заходу сонця. Для упирів життя, а для людей смерть. Були у час той свої й правителі. Князі, які владарювали над упирями і людьми. Велика сила в них була. Велика. І жили вони у величних містах-фортецях по берегах Дніпра, Вісли, Дунаю, Дністра, Чорного і Середземного морів. По всій землі. Але знайшлися серед людей ватажки, себто не зовсім серед людей. Були вони наполовину людьми. Розумієш, почало траплятися, що упирі з людьми мали зв'язок або навіть одружувались, незаконно, звичайно. Від тих зносин коли-не-коли, дуже рідко, правда, народжувались дивні діти, помісь упиря та людини. Часто не виживали вони, часто були хворобливі надміру, слабкі, розум втрачали часто, та було всього. Але от ні-ні, а там, дивись, і з’явиться на світ божий більш-менш здорове поріддя. А вони, Галю, і поводили себе, і думали та й жили загалом і як упирі, і як люди. Було в них і людське шось, і упирське. Та ж вони мали душу. Отже, підняли вони нікчемний боязкий люд на війну. А без них би й не було війни, та і не було б нічого того, шо зараз є, та й таких людей, як ми з тобою, не було б узагалі, бо вони предки наші, людей теперішніх предки.

Силу вони мали упирську, велику силу, розум мали упирський, розумні були дуже. Та ж було в них шось не таке. Може, то й є душа. І почалась війна велика на землі і в небі, яка назву мала Тисячолітня. І виграли люди війну. Довго противились вампіри, довго найманці шукали їх по безлюдних гірських стежинах і хащах, аби зрізати осиковим кілком чи хрестом святим. Зовсім недавно те протистояння ше йшло, але стихло вже. Останнє царство в Карпатських горах упало. Знищений був останній княжий рід Топешів. Усе. Але це був не кінець. Залишилось декілька представників роду того. Княгиня Мирослава Топеш і син її Святослав. Княгиня престолу відреклась і пішла самовільно в один монастир гріхи свої спокутувати. У підвалі монастиря жила довго. Святослав у цей час у в’язниці був. П’яниця він був, убивця й волоцюга. До страти прилюдної його готували, але утік він із тюрми. Попіднімав він по хутірських кладовищах з отаких ото могил під однаковими хрестами витязів своїх вірних і легіони свої. Лежали в тих могилах вони з часу занепаду упирського царства — вже їхньої смути. Без крові людської спаскудились вони, в трупи перетворились, але коли пролити крові вдосталь, оживуть вони. Отак. Нащо це Топешу? Матір він свою шукав. Хотів убити її, шоб стати одноосібним правителем. Знайшов. Убив. Але дізнався неприємну звістку: в нього ше сестра є десь на Україні. Від людини народжена і вампіра. Як ті повстанці. І кинувся він по всій Україні її шукати. Один раз навіть була вона у нього в руках, він навіть заніс над нею, малою дитиною, меч свій княжий, та батько її закрив собою. Тільки ніжку трохи зачепило. Забрали дитинку добрі люди, врятували. Сховали десь-інде, загубив її Топеш. Але мрію свою не загубив. Була у нього мрія, в тюремних застінках народжена: повернути часи тіней. Отак. Утвердити нове упирське царство. Та ж ніхто з людей його не сприймав усерйоз, божевільним вважали. Забули вже люди ті часи, за дитячі казочки тримали, не більше. Я й досі пам’ятаю, як сидів із Топешем в одній богом забутій корчмі на шляху до Полтави. Напився він тоді дуженько і все кричав про своє нове велике царство. Я тільки сміявся з нього. Одержимий цей упир, думаю. Шо з нього. А воно бач, як вийшло. Скоро мрія та може справдитись. Дуже скоро. Отак. Топеш Святослав — рідний брат твій по матері, а ти, виходить, велика княгиня Галина Топеш. Отакі справи, серденько.

Галя була в якомусь запамороченні. Всім своїм єством вона противилась тому, що казав Максим. Не хотіла вірити, але зсередини знала: це правда. О світе мій, невже правда?

— Тому, Галю, я не міг влікувати твою рану, хоч і сильний чаклун. Не міг, бо завдана вона мечем упирського князя. Знаком його влади..

— Стривай, Максиме, ти кажеш, що він шукав мене, хотів убити, то чому ж не вбив зараз? Міг же!

— Не міг.

— Чому?!!

— Ти б не дозволила.

Галя не знала, що сказати. Вона була у жахливому стані, сльози клубком стояли в горлі й дихалось так важко.

— Ти вже виросла після вашої останньої зустрічі. Ти навіть не уявляєш, яка в тобі сила. Ти княгиня, а це не пусте слово. Твої предки за часів тіней керували усім білим світом. Вірніше, темним. У тебе в жилах тече кров Топешів. Якшо правильно — не зовсім кров. Розумієш, у вампірів нема крові. Замість неї рідина, яка містить пропасницю. Мертва вода. Тисячі маленьких