Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

істот, і вони харчуються людською кров’ю. Кажуть, у крові зберігається душа. У вампірів немає душі. Вони живі мерці. Життя у них вічне, тобто живуть вони вічно, коли не загинуть. Загинути ж вони можуть від небагатьох речей: прямих сонячних променів, осикового кілка, тільки в серце, аби речовина, яку виділяє осика, погубила мертву воду в тілі і … — Максим задумався. — Є ше деяка зброя. Наприклад, меч Топеша, — кивнув на Галину хвору ногу. — Бач. Отож у тебе, Галю, в жилах є і кров, і мертва вода. Це той рідкісний випадок, коли вони урівноважились.

Галя помовчала, тоді каже:

— А що тут треба Топешу?

— Я.

— Навіщо?

Максим скривився.

— Колись багато років тому я пограбував один польський маєток. Набрав там коштовностей, ше багато чого. Штука ж у тому, шо люди в тому маєтку були хранителями, тобто зберігали скарби упирської знаті. Топеш шукає меч. Той самий, яким поранив тебе. Без нього він не зможе керувати всіма вампірськими народами.

— А де він?

— Тобі скажи. Знайшла дурня. Топешу не дав, а тобі дам!

— Максиме! — Галя була у розпачі.

— Вибач, серце, але я вже і сам мало чого розумію. Зрештою, меча я тобі не дам. У вас, упирів, пам'ять не отут, — показав на голову, — а у мертвій воді. І передається із покоління в покоління. Ти, Галю, пам’ятаєш усе, про шо я розказую, тільки не знаєш цього.

— І що тепер? Що тепер, Максиме? — вона раптом різко повернулася до нього. — Може, ти мене уб’єш?!!

— Ха! Тебе так і вбив! Ні, ні, не плач, це у мене жарти такі. Я ж люблю тебе, серденько. Більше за все і всіх. Я люблю тебе, Галю, і ніколи не скривджу. Ми шось придумаємо.

Максим поклав руку дружині на плече.

— Не переймайся, чуєш? Люба…

Вони так і сиділи на траві, обнявшись, коли примчав Степан із хлопцями.

— Шо там? — гукнув до нього Максим.

— Отамане, горе. Топеш відбуває кудись на північ. Побрали хворих і линули.

— Багато хворих?

— Багато. Ще більше поранених і вже мертвих.

— На північ, кажеш?

— Ага.

— Ну шо ж, думаю, конотопцям сьогодні не спиться, та й завтра теж не спатиметься. Хух! Усіх наших буди.

— Яких?

— Тих, шо у землі.

V

Із заходу насувалася страшна гроза. Чорні хмари застеляли обрій, і не видно було краю тим хмарам і тій чорноті. Вечір скоро. Сонце вже заходить.

Князь Топеш у підвалі сам. Вірніше, сам він у невеличкій тісній комірці. А за стіною повно людей. Людей і нелюдів. Із-за зачинених дверей чути стогони, крики та кашель. Але Топеш не тут. Він далеко звідси. Він зараз у своїй родовій фортеці в Румунії, серед Карпатських гір. Він на самій вершині укріпленої стіни, дивиться в далечінь. Місячна ніч, видно, як удень. Зійшло ти, моє упирське сонечко. Далеко-далеко видно. А погляд князя сягає ще далі. Ось пролітає погляд очей його над східними Карпатами, над ярами й полонинами, над дахами гуцульських будиночків, чередами корів на високогір’ях, смерековими лісами. Далі й далі. Топеш бачить замки над Дніпром, величезні, незвіданих розмірів фортеці з мурами, вежами і цитаделлю. Такі, яких ніколи не будували люди. Що вони взагалі можуть? Вони — худоба! Вони всього навчились у нас! Та вся їхня цивілізація — лише млява копія нашої, дешева і нікчемна! Усе, від колеса до тих дрібних фортечок — усе запозичене в нас! А ось вони, справжні міста-фортеці. Які небачені розміри! Яка велич! Який страх вони вселяють! Бійтесь, комашня! Тремтіть! Ховайтесь по норах! Ви ще не бачили страху! Ось де він, наближається. Наближається кінець вашої епохи. Збувайся, моя мрія! Київ, Москва, Варшава, Відень, Рим, Прага, країни і народи — нема!!! Усього цього нема!!! Є страшні фортечнії мури, неосяжні простори брукованих шляхів і житла-бараки у хащах. І з одного замку видно інший. І немає ні одної церкви по всій землі, ні одної ікони і ні одного хреста!!! І ночами шугають у небі мерці. Чорні тіні чорної, як смерть, ночі!!! Збувайся, моя мріє…

VІ

На майдані коло церкви розіклали обезкровлені тіла людей.

Їх було більше сотні.

Живі й мертві.

Максим зі священиком снували між тіл, шепочучи заклинання і напували сумішшю для причастя тих, хто ще дихав.

Суцільне побоїще.

Жінки й чоловіки, старі й малі — намагалися врятувати хоч когось.

Даремно.

Через деякий час Максим плюнув і наказав Степану нагострити кілків.

Принесли.

Підійшли до молодиці, в якої з-під губ уже виднілись ікла.

Максим заніс кілок на рівні серця.

Не зміг.

Кинув деревинку об землю.

— Клич Галину.

VІІ

У Конотопі суцільна толока. Конотоп перетворився на величезних розмірів лазарет. Підвали, затворницькі келії храмів, льохи шинків, стайні з причиненими віконницями — усе забито скривавленими трупами людей. Жах! Жах! Жінки з цеберками свинячої крові та невідомі у чорних накидках снують між рядами мерців. Жах! Мерці встають. Вони по черзі піднімаються з холодної земляної підлоги. Їх умивають свинячою кров’ю. Зі стін познімані ікони, стерті намальовані над дверима і під стелями хат чисточетвергові хрести. В коритах по кутках приміщень кров мішають із квартами самогону. Напувають тим місивом посталі трупи. Вони ще не врівноважені, кволі… Їх тримають за руки козаки. Черпаками вливають до горлянок ще і ще, ще і ще. Доки тих не знудить. Мертвяки падають додолу і довго блюють шлунковим соком, перемішаним із кров’ю. Розходяться кашлем і дико кричать. Підлога вкрита суцільними калюжами блювотини і крові. Не тільки свинячої. Стоїть страшний сморід. Смердить горілкою, оцтом, кров’ю, нутрощами, трупними газами і ще чимось гидким. Вампірів «хрестять».

Кінець дев’ятого мотиву

— Тихо як стало, правда ж? І диви, ні кажан ніякий не прошмигне, ні сова не заспіває. Глухо. Наче чекає чогось світ. А мені, шановні, завжди здається перед ранком, наче чекає чогось, міняється світ…

Мотив десятий

про Конотопську битву

«Мосці пане атамане кошовий войська низового запорозького зо всім старшим і меншим товариством нам велца зичливіє мосці панове і браття.

На сих часах постигнула нас великая скорб і печаль, когда неублаганная смерть, отнявши от нас і от вас, всего войська запорозького, милого і доброго вождя і гетьмана нашого Богдана Хмельницького, земним застановила нас отдати єго нідрам, що прошлого