Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

Красива невисока дівчина, красива невисока дівчина — вихром крутились ці слова у Максимовій голові. Слова, сказані Топешевими посланцями давно-давно, ще, мабуть, до визвольної війни.

Шукав. Усю Україну князь обійшов — нема красивої невисокої дівчини. От він характерникам гроші гарні й пропонував, лише б відшукали. Живу чи мертву.

У Максима аж помутніло в очах. Жах! Жах!

«Хворіла ж ти, серце, а я тебе вздоровити не міг ніяк. І не зміг би. Трусило тебе, ластівонько, кров’ю ти кашляла, а я й не знав, що то. А то мертва вода грала. То ж так, мила»

Максим же сам чув від Топеша: «Загубив я Молодшу, в руках була, а загубив же».

Він завжди так її називав. Хто ж вона ще для нього?

«Ой леле! Жах! Жах!»

— Як твоє прізвище?! Як твоє прізвище, Галю?! Чуєш?!! — Максим щосили терзає дружину за плечі.

— Чи ти не знаєш!

— Прізвище!!!

— Пилипенкова…

ІІІ

— Крупина за крупиною гоняется с дубиною!

— Ничего, ребятушки, скоро в Сосновке отожремся!

Вже стала ніч. Москалі після доволі пісної вечері попадали ниць (лаючись на скупий харч) і швидко позасинали. Лише купка повстанців не спала. Вони вже зібрали своє спорядження і готувались у дорогу. Куди — й самі не знали. Їх було десь, може, чоловік двадцять. Усім керував той-таки прищавий молодик.

— Так, ребята, сговоримся вот как: вы пойдете …

Раптом між сплячих замелькали постаті. Повстанці притихли.

— Окольничий, — прошепотів старший бунтар. — Бей гниду, ребяты!

Повстанці кинулись на постаті. Зав’язався короткий бій. Поклали майже всіх — один лиш утік у бік шатра князя-боярина. Старший особисто всадив шаблю в черево окольничому.

— Ну, мать твою! Допрыгался, мразь! — прогорлав. — Бегом, ребятки, уходим на север! Тот может донести! Бежим!

Скоро купка втікачів добрались нишком до того ж місця, де ввечері домовлялись про сей бунт. Спинились, бо побачили, що в бік табору прямує ще одна запізніла колона. Вояки в ній ледве волочились і були, здавалось, іще більш змучені за тих, що спали там коло позицій.

— Сейчас переждем, пока пройдут, — шепотів заколотник — и двинем где-то… — поводив пальцем у бік обрію, — там, стало быть, Конотоп… С той стороны дорога на Путивль, стало быть… Вот пойдем туда — на Путивль сейчас нельзя, обойдем лагерь Трубецкого и двинем …

— Слышь, — один гримнув, пригнувшись.

— Чего тебе?

— Туда взгляните, братцы. На луну…

Повстанці всі як один розвернули голови. На тлі ясного місяця виднілись невеликі цяточки, що швидко наближались до колони. Так швидко, що втікачі ледь встигли розгледіти постаті людей у повітрі, коли ті кинулись на колону. Повстанцям перехопило подих. Чоловік (чи що то воно було) тридцять врізались з лету в юрбу людей, сікли якимись довгими блискучими клинками. Чулися крики москалів і удари, удари, удари. Ще щось на кшталт гарчання і кашлю, якісь спльовування. Здавалось, над залишками колони в сатанинському танку підстрибували голови, кінцівки, нутрощі. Бризки крові…

Дуже запахло кров’ю.

Ставало млосно. Такого запаху ніколи ще не чув навіть старший прищавий заколотник, що вже встиг за свій вік побачити не одну різню чи криваву битву.

Запах крові у якійсь немислимій її кількості забивав памороки — здавалось, зараз зблюєш або втратиш свідомість.

— Всем лежать! — процідив старший, затиснувши ніс рукою. — Как смердит-то, мамка родная!

Колони не було. Валялись убиті і їх шмаття навкруги — більше нічого. Декому тільки, може, вдалося втекти. Між тіл снували постаті. Заколотнику тепер вдалося їх добре розгледіти.

То були таке як люди, але чомусь розум уперто відмовлявся визнати в них людей.

Частково — через те звірство, що вони вчинили.

Постаті не просто роздивлялись навкруги. Вони … Боже! — вони їли…

Заколотник бачив, як вони падали коло трупів на коліна, як розкривали пащі з іклами, як рвали ще, певне, теплу, хоч і мертву плоть. Сьорбали кровицю — прищавий знав, її святую. Виривали шматки м’яса — людського, матінко, м’ясця — пережовували, спльовували. Пили розлиту в калюжах кров.

— Мать моя родная! — подумав заколотник.

То були молоді хлопці та дівчата в простій одежині. На хлопцях — чорні сорочки навипуск, черкаські шаровари, на ногах чоботи, а хто й босоніж. У руках довгі блискучі, наче як давні лицарські, мечі.

На дівчатках були своєрідні довгі облягаючі стан сорочки, теж чорні, і звичайні сап’янні чобітки. У руках вони так само тримали мечі.

Заколотник навіть помітив (чи то йому здалося) квітчасті орнаменти вишивки на рукавах дівочих сорочок. Усі постаті були з ніг до голови заляпані кровищем. Морди, руки, одежа, довге розпущене дівоче волосся — усе в крові. Мертві й бліді їхні обличчя лякали заколотника. Він бачив темно-сині трупні плями круг їхніх очей. Бачив бліді уста, ікла, зелені вогники очей.

— Поможіть! — гукнула якась дівчина і захиталась. До неї підбігли двоє — хлопець із дівчиною, вхопили під руки. Хлопець постукав тій долонею по спині. Вона кашляла і закочувала очі. Відкинула голову назад, важко дихала.

— Красивая, — подумав заколотник, дивлячись злякано на її обличчя. — Черт! Тьфу ты! — спинив сам себе.

Трійця стояла дуже близько.

Раптом дівчина зблювала прямо коло лежачого заколотника. Кров’ю навпереміш із шлунковим соком.

— Мать моя родная! — вже тихо прошепотів прищавий.

— Чую плоть людську, — замогильним голосом прогугнявила дівчина.

Постаті застигли й обернули голови до неї. Вона принюхалась. Постаті теж.

Прищавий стиснув у кулаці грудку землі й заплющив очі. Здавалося, хотів утиснутись у землю всім тілом.

Дівчина розвернулась і пішла геть.

— Не учуяла, Господи, не учуяла, — полегшено зітхнув заколотник. — Боже ты мой…

Зненацька вона махнула рукою на нього та інших у траві, вже відходячи.

— Пригощайтесь, — тихо прогугнявила своїм, — мене нудить. Об’їлась…

ІV

Максим сидів посеред двору на траві, стинувши голову в долонях.

— Дурень я, дурень! Ох дурень!

Він був у розпачі.

«Як можна втрапити в таку халепу? Як?! — думав. — А ше чаклун, характерник!»

— Максиме! — Галя вийшла з будинку. — Поясни мені хоч щось, я нічого не розумію. — По-я-с-ни! — вся в сльозах. — Чим я перед тобою завинила? Що я зробила не так?

— Усе так, сонечко моє, все так. Нічим ти не винна, хіба тим, шо народилась на світ Божий. Хіба тим, княгине…

— Що?!!

— От бач як воно вийшло. І я тепер став ніби князь. Та тільки одне погано — не людський! Не над людьми князь! Ох, дурень, дурень!

— Поясни! Поясни хоч щось! — закричала Галина в нестямі і схопила чоловіка за комір. —