Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

Я нервово знизала плечима і відсіла на кілька сантиметрів. Від гріха подалі.

- Я… я… ну не знаю. Я не те, щоб прям хочу ... Точніше, я звичайно ж цього не хочу. - Нескладно забурмотіла я, опустивши очі, борючись із звідкилясь наринувшим раптом збентеженням. – Але упускати такі можливості… це просто марнотратство. Я поїду додому і буду мучитися від неробства, а тут… я могла б реально допомогти.

- Поясни ситуацію батькові. Попроси грошей на житло. – із натиском промовив Ваня, і я підняла на нього очі. Тяжко зітхнула і стулилася ще дужче.

– Він не дасть. Я вже пояснювала…

- Та ти навіть не спитала!

- О, заради бога! - Не витримала я, піднялася з лави і сплеснула руками. - У чому ти намагаєшся мене переконати? Хочеш, щоби я відмовилася? – Я не стану. Я можливо вперше в житті підійшла дуже близько до чогось важливого. Не буду я робити крок назад, тільки щоб тобі було зручно. Не хочеш допомогти, то й скажи. Є чудове слово, яке ставить крапку в будь-яких проханнях, і воно тобі чудово відоме. Просто скажи "ні"! - Роздратовано вигукнула я і, підібгавши губи, відійшла від хлопця на пару метрів.

Потрібно було якнайшвидше закінчувати цей безглуздий діалог, поки ми знову не наговорили один одному зайвого і, не дай Боже, не покалічили один одного. Найправильніше зараз було б мовчки розвернутися та піти. Але я не хотіла ображати Кіру такою безтактністю. Тому я підійшла до паркану і стала біля виходу, подалі від засранця, зчепивши руки на грудях, і відвернувшись. Я злилася, знову злилася, так що потилиця свербіла і по тілу розносилися неприємні іскри роздратування.

Мені треба було подумати, треба було заспокоїтись. Подумати, прикинути варіанти. Які, до речі, були один гірший за інший.

Пошукати роботу з розміщенням – згубна справа.

Попроситися в однокімнатну квартирку до Оленки з Сергійком – ну це просто непристойно.

Пожити в притулку, з Шулькою та її нащадками в одному сараї… Чудова ідея… просто блиск, нема чого сказати…

Я не знала, що вигадати.

Як же неприємно усвідомлювати, що ти на всьому білому світі на стільки самотній, що навіть присусідитися в скрутну хвилину нема до кого.

- Я не в захваті від цієї ідеї. - Раптом почувся голос засранця у мене за спиною. – Я звик жити один. І я ніколи не вважав себе чортовим благодійником і нічого такого не прагнув, так що всі ваші претензії... Коротше, мене чужі проблеми не цікавлять.

Підібгавши губи, я обернулася і невдоволено зморщившись подивилася на хлопця. Ну і до чого ці сповіді? Наче мені цікаві його виправдання.

– Але я готовий дати цьому шанс.

Я різко випросталась і з шумом втягла ніздрями повітря. Всередині прокотилася дивна хвиля і завмерла десь у районі сонячного сплетення. Чомусь різко стало жарко, і в горлі пересохло.

- Що ти… що ти маєш на увазі? - Проковтнувши, я переступила з ноги на ногу і обережно подивилася на Ваню. Хистка надія навпіл з неясною тривогою сплелася джгутом і здійнялася вгору по хребетному стовпу, пускаючи по спині тисячі мурашок.

Я зможу втілити те, про що говорила Кіра?

Але... ми... житимемо разом? Ох, люди, тримайте мене…

- Давай зіграємо… - Кинув хлопець, підходячи ближче і дивлячись на мене із сумішшю цікавості та поблажливості.

- Що зробимо? – оторопіло проблеяла я.

- Зіграємо. У будь-що. Можеш вибрати сама. - Криво посміхнувшись, і схоже насолоджуючись моїм розгубленим виглядом, додав засранець. - Виграєш ти - і я дозволю тобі пожити в мене. Але лише два місяці, не більше. - Піднявши вказівний палець, хлопець погрозив їм у повітрі. - А якщо виграю я - ти поїдеш додому, поговориш з батьком, дохідливо поясниш йому свої бажання, і зробиш все, що в твоїх силах, щоб він тебе почув. - По складах викарбував Ваня і подивився на мене з очікуванням.

Я примружилася. Та що він прив'язався до мого батька? Що за безглузда нав'язливість? Навіщо все це? Для чого?

Та ще й гру якусь вигадав. Ну що за дитячий садок?

Гравець чортів. Жити не може без азарту, чи що? Він усі рішення так приймає? Або це такий спосіб уникнути відповідальності, мовляв ти програла – я не винен. Був готовий допомогти, але ти втратила свій шанс. Ну то я ж можу і не програти…

- Гаразд. - кинула я, стаючи рівніше і розправляючи плечі. Та до біса все це. Сумніви, страхи та тривоги. Все пусте. Зіграти – це просто. Якщо немає інших варіантів… тримайся засранець. - Грати будемо в покер.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно