Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Шахіш зображував стрілку компаса на долоні, повертаючись мордочкою у потрібний йому бік. Ярослав слухняно йшов. Мало йому було драконів та Ярена. Тепер домашня тварина намагається підкинути неприємностей.

— Мов змовилися.

Голос пролунав глухо, було таке відчуття, що довкола туман. Густий, густий. Білий, як молоко. Такий язиками виповзає з річки і повільно тече вулицями, іноді залишаючи розриви, наповнені прозорим повітрям. Потім кількість машин на вулицях збільшується, і туман боягузливо піднімається до верхніх поверхів будівель, ніби не бажає поєднуватися з вихлопними газами, намагається від них втекти. Іноді висить там цілодобово, сірий і похмурий, перетворюючи Київ на тужливу тінь самого себе. Ярослав такі дні ненавидів і присягався більше ніколи не приїжджати за такої погоди. Краще дощ, хуртовина, ураганний вітер, вони живіші, ніж застиглий туман.

Туману на вулицях Міста не було, але відчуття було таке саме.

— Прийшли? — спитав Ярослав, коли гризун замість того, щоб повернутись на перехресті у потрібний бік, розвернувся до господаря і став стовпчиком.

Шахіш дивився вгору, поводячи вусами з боку на бік.

— На даху? — спробував уточнити хлопець.

Шахіш пирхнув. Який ідіот лазитиме по таких незручних дахах?

— Ну, так, — погодився Ярослав. Дахи були дуже незручними, двосхилими, викладеними слизькою плиткою замість черепиці. Високі. — На горищі?

Миш ствердно хитнув вусами.

— А в якому будинку?

Гризун став на чотири лапки і впевнено повернувся вліво. Любить він цей напрямок. Чи це його господареві так щастить?

Ярослав почухав маківку і рішуче пішов штурмувати чужу власність. Здається, десь тут мешкають викладачі. Весело буде, якщо зараз із будинку, що штурмується, вискочить хтось із них.

Добре хоч огорожі немає.

Штурм виявився нескладним заняттям. На горищі були дверцята назовні. Біля дверцят драбина, кимось зсунута убік. Звичайна драбина, дерев'яна, збита не дуже вмілими руками.

— Якщо що, я тобі хвіст відірву, — пообіцяв гризуну Ярослав і рішуче поліз до дверей. Однією дурістю більше, однією менше. Його репутації вже нічого не загрожує, таку репутацію зіпсувати неможливо, бо далі просто нікуди. Головне не навернутися з цієї хисткої конструкції.

Оглянувши картину, що відкрилася за горищними дверима, Ярослав тяжко зітхнув.

Він із самого початку знав, що нічого хорошого з цього походу не вийде. Нерухоме тіло на горищі стало підтвердженням. Ярослав навіть не здивувався. Тілом більше, тілом менше.

— Він живий? — спитав пошепки у гризуна.

Шахіш побігав по долоні, стурбовано ворушачи носом, щось пропищав, напевно на адресу господаря і схвально хитнув вусами.

— От і добре. Не подобаються мені трупи, — зізнався Ярослав.

До трупа хлопцеві, що валявся на горищі, було недалеко. Його методично вбивало плетіння. Схоже, сторожове. Вбивало повільно, з насолодою, по крапельці витягуючи життя. Вляпавшись у таке плетіння вижити практично неможливо, якщо звичайно не здасися владі або не маєш знайомого мага готового заради тебе порушити цілу купу законів і сподіватися, що плетіння не залишить на ньому слідів. Втім, щодо слідів Ярослав не турбувався, сліди він бачив і вмів їх позбуватися, спасибі Ярену і його мадаї. Із законами було складніше. Законослухняні громадяни влипають у такі плетіння надзвичайно рідко і по горищах після цього не ховаються. В них нема причин, щоб боятися влади. Хлопець, як мінімум, злодій, як максимум терорист місцевого розливу. Чи варто із ним зв'язуватися?

Шахіш щось пропищав, мабуть, намагався переконати, що варто.

— Чому я такий ідіот? — спитав Ярослав у простір.

Ніхто йому не відповів. Мабуть, ніхто цього не знав.

Хлопцю він допоможе, нікуди не подінеться. Саме цієї дурниці йому й не вистачає для колекції. Вона буде найціннішим експонатом, він її оберігатиме і всіляко плекатиме. Стороннім знати про неї не треба. Раптом вкрадуть? Чи розкажуть про неї кому не слід?

Ярослав заліз на горище, присів біля тіла і потикав у хлопця пальцем. Тепленький і місцями м'який, як і годиться живій людині.

Ще один красень, повна протилежність Кіого. Нічого задерикуватого і пихатого в його образі не було. Була аристократична блідість, кілька веснянок на ідеальному чоловічому носі, брови врозліт, довгі вії, чітко окреслені губи і ідеальне підборіддя, рішуче таке. Волосся було біле. Не світле, не золотисте і не сиве, а біле, як молоко, трохи хвилясте. Зате брови та вії набагато темніші, не чорні звичайно, але темно-русяві точно. Очі у нього, напевно, блакитні, або, в крайньому випадку, світло-зелені. На такому дівчата висять гронами.

Погане почуття заздрість, а зараз ще й недоречне.

Плетіння, що вбивало блондина, теж виглядало красиво. Сплетення гострих колючок, довгих спиць та вигнутих містків. Трохи нагадує рибальську сіть — нитки, вузлики, сміття, що заплуталося в сіті. З такої самостійно не виплутаєшся. Чим більше борсаєшся, тим сильніше воно тебе стискає і тим глибше колючки та спиці проникають у тіло і швидше витягують життя. Краще взагалі не ворушитися і чекати на допомогу. Що менше ворушишся, то довше проживеш.

Втім, коли тікаєш із чужої оселі, вибору особливого немає. Втікати, не рухаючись непросто навіть для мага, а магом хлопець не був. Крапельки дару, що живе в ньому, не вистачить навіть на фокус із запаленням свічки поглядом. Хлопець напевно біг до людини, яка б погодилася допомогти. Не добіг.

— Ти впевнений, що нам варто його рятувати? Він же злочинець, нічого що гарненький, — звернувся Ярослав до притихлого шахіша. — Раптом він подякує нам чимось важким по голові. Точніше, подякує мені. Ти миша, тебе в цій темряві помітити важко. Ще й телепортуватись вмієш.

Шахіш обурено пискнув. Або не сподобалося, що його мишею обізвали, або на захист непритомного тіла обплутаного сторожовим плетивом. Або спробував сказати господареві, що у біді не кине. Хто цих гризунів зрозуміє?